Енциклопедія. Нині існуючі населені пункти Тамалінського району Пензенської області Села Тамалінського району Пензенської області

Тамалінський район- територіальне утворення на південному заході Пензенської області. На заході він межує з Тамбовською областю, на півдні - із Саратовською. Селище Тамала, розташоване за 170 кілометрів від Пензи, є районним центром. Район перетинає Залізна дорогагілки Ртищево-Тамбов.

Природні умови

Територія Тамалинського району розкинулася на теренах Середо-Руської рівнини. Місцевість тут хвиляста, посічена ярами та долинами маловодних рік. Водотоки належать акваторії Хопра та Ворони (обидві – басейн Дону), є чимало штучних озер. Землі району лежать у лісостеповій природній зоні, проте лісу практично немає.

Степ, багатий на чорноземні ґрунти, розораний майже на 80%. Вважається, що землі Тамалінського району найбільш родючі в Пензенській області. Аграрна галузь – провідна в районі.

Історія

На території району налічується 28 пам'яток археології, здебільшого представлені курганами та могильниками бронзового віку (зрубної культури). Багато курганів не датовані. У давнину тут проживали напівосілі племена скотарів, яких на початку нашої ери витіснили кочівники. Регіон був під владою Хазарського каганату, Золотої Орди та ногайців. Малолюдний, він був транзитним коридором для торговців та військових загонів, що борознили простори Дикого Поля у 15-17 століттях.

Заселення Тамалінського району відбувалося досить пізно (щодо інших районів області). Маловодний дикий степ не приваблював землевласників. До середини 18 століття відомі лише поселення Дурівка та Зубрилове (Зубрилівка). Більшість населених пунктів з'явилася 19 столітті. У тому числі і Тамала, заснована 1870 року у будівництві Рязанско-Уральської залізниці. Більшість району в дореволюційний час входило до Балашівського повіту Саратовської губернії.

При запровадженні нового адміністративного поділу Тамалинський район увійшов до Нижньо-Волзької, а потім Саратівської області. З освітою 1939 року Пензенської області район передано на її підпорядкування.

Визначні пам'ятки

Відомою пам'яткою Тамалінського району є садиба «Зубрилівка» князів Голіциних-Прозорівських у селі Зубрилове. Зведена в 1780-х роках вона свого часу була одним із найкрасивіших дворянських маєтків Поволжя.

АГРІНКА (Агринський хутір), російське село Березовської сільради, за 1 км на схід від нього. На 1.1.2004? 47 господарств, 125 мешканців. Заснована в середині XIX століття землевласником Агрінським як хутір. Селяни прибули із села Дурівки. Входила до складу Дурівської волості Сердобського повіту Саратовської губернії. Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. 1858 року тут 14, 1911 – 340 дворів. Чисельність населення: 1859 – 129, 1911 – 340, 1959 – 256, 1979 – 200, 1989 – 138, 1996 – 129 жителів.

ОЛЕКСІЇВКА (Солом'янка), російське село Ульянівської сільради, за 0,5 км на південь від нього. На 1.1.2004 – 148 господарств, 369 мешканців. За Петра I місцеві землі надані Наришкіним, потім перейшли у володіння К.Г. Розумовського як посагу за дружиною Є.І. Наришкіної. Їх онука Катерина Олексіївна в 1811 вийшла заміж за Сергія Семеновича Уварова, майбутнього міністра освіти. Їхній син Олексій Сергійович (відомий археолог) поселив це село близько 1850 року. З 1780 року у складі Чембарського повіту Пензенської губернії. У 1930 р. організований колгосп ім. Калініна. У 1946 році колгосп імені Калініна увійшов до складу колгоспу «Спартак», перейменований після об'єднання на колгосп «Шлях Леніна» (центральна садиба в с. Ульянівка), з 1962 року – бригада передового колгоспу «Батьківщина» (див. Ульянівка). Чисельність населення: 1864 – 257, 1930 – 723, 1959 – 496, 1979 – 472, 1989 – 445, 1996 – 410 жителів.

АННІНО (Анніна), російське село Малосергіївської сільради, за 6 км на захід-північний захід від нього. На 1.1.2004 – 27 господарств, 52 мешканці. Заснована на землях князя Прозорова-Голіцина. У 1911 були церква, школа, 68 дворів, 80 робочих коней, 70 корів, одне господарство припадало 7,1 десятина ріллі. Входила до складу Балашівського повіту Саратовської губернії. Чисельність населення: у 1859 – 218, 1911 – 533, 1959 – 338, 1979 – 163, 1989 – 81, 1996 – 83 мешканці.

БАРИШНИКОВО, російське село Зубрилівської сільради, за 0,5 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 27 господарств, 55 мешканців. Чисельність населення: у 1959 – 175, 1979 – 108, 1989 – 51, 1996 – 83 мешканці.

БЕРЕЗНЯК (Березняки), російське селище Варварінського сільради, за 1 км на схід від нього, на східному березі ставка. На 1.1.2004 – 7 господарств, 9 мешканців. Чисельність населення: у 1959 – 51, 1979 – 38, 1989 – 20, 1996 – 22 мешканці.

БЕРЕЗІВКА (Березівка, Лохмитівка), російське село, центр сільради, за 5 км на північ від районного центру, у верхів'ях річки Вяжлі. На 1.1.2004 – 163 господарства, 429 мешканців. Перейменовано рішенням Пензенського облвиконкому від 20.02.1952 року. У клопотанні про перейменування вказувалося, що село засноване близько 150 років тому; «До поселення дана місцевість була степом, яку з Тамбовської губернії було виселено кілька господарств. Жили вони погано – ходили босими й у лахмітті, їх називали лахмітами». Чисельність населення: 1959 – 709, 1979 – 503, 1989 – 582, 1996 – 547 жителів.

ВЕЛИКА КОРНІВКА (Корнівка), російське село Мачинської сільради, за 5 км на південний схід від нього. На 1.1.2004 – 34 господарства, 62 мешканці. Побудована між 1747 та 1762 роками капітаном Іваном Симоновичем Корнєєвим (Коренєвим). З 1780 року у складі Чембарського повіту. Чисельність населення: у 1864 – 348, 1930 – 342, 1959 – 161, 1979 – 166, 1989 – 78, 1996 – 61 мешканець.

БУГРИ, російське село Вишневської сільради, за 9 км на схід-північний схід від районного центру, на правому березі Міткірея. На 1.1.2004 – 34 господарства, 91 мешканець. Входила до складу Дуровської, потім Рящинської волості Сердобського повіту Саратовської губернії. У 1877 – село, але в ньому знаходилося волосне правління Рящинської волості Сердобського повіту (ймовірно, селянин, обраний волосним старшиною, жив у цьому селі), 59 дворів. Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. 1911 року тут 105 дворів. Чисельність населення: у 1859 – 312, 1877 – 407, 1911 – 667, 1959 – 169, 1979 – 116, 1989 – 137, 1996 – 151 мешканець.

ВАСИЛЬІВКА, російське село Григорівської сільради, за 2 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 3 господарства, 8 мешканців. Заснована між 1762 та 1782 роками каптенармусом лейб-гвардії Преображенського полку Василем Олександровичем Кірєєвським у Чембарському повіті. Чисельність населення: 1864 – 168, 1930 – 463, 1959 – 130, 1979 – 70, 1989 – 13, 1996 – 8 жителів.

ВЕСЕЛИЙ (Веселий, Веселівка), російське селище Вовче-Варажської сільради, за 3 км на північ-північний схід від нього. На 1.1.2004 – 1 господарство, 1 мешканець. Заснований у складі Чембарського повіту Пензенської губернії. Чисельність населення: у 1926 – 197, 1930 – 137, 1959 – 52, 1979 – 105, 1989 – 73, 1996 – 2 мешканці.

ГРИШИНО, російське село Малосергіївської сільради, за 5 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 53 господарства, 125 мешканців. Заснована на землях князя Прозорова-Голіцина. Входила до складу Балашівського повіту Саратовської губернії. У 1911 році було 85 дворів, церква, школа, у селян 120 робітників коней, 80 корів, на одне господарство припадало 7,6 десятини ріллі. Чисельність населення: 1859 – 486, 1911 – 467, 1959 – 252, 1979 – 168, 1989 – 158, 1996 – 167 жителів.

ДВОРИКИ, російське село Степової сільради, за 0,5 км від нього, на лівому березі Мачі, навпроти села Степове. На 1.1.2004 – 20 господарств, 51 мешканець. Рішенням Пензенського облвиконкому від 30.9.1969 виключено з адміністративно-територіального поділу у зв'язку з виїздом всього населення, але згодом відродилося. Чисельність населення: 1979 – 73, 1989 – 48, 1996 – 53 мешканців.

ЖИТТЯ, залізнична станція, Дурівська сільрада, за 2 км на південний захід від нього. На 1.1.2004 – 13 господарств, 36 мешканців. Відкрита 15 січня 1871 як станція Дурівка – по найближчому селу. Перейменовано 13 липня 1964 року. Чисельність населення: 1959 – 33, 1979 – 52, 1989 – 30, 1996 – 36 жителів.

ІСАЇВКА (Фокіно, Фокіни Хутора), російське селище Степової сільради, за 3 км на південь від нього, на правому березі Мачі, в її цибулі. На 1.1.2004 – 24 господарства, 55 мешканців. Побудований між 1747 та 1762 роками поручиком Фокою Федоровичем Ісаєвим. Одночасно вживалися назви Фокини хутора, Фокіна, а також Петрушкіно – зменшувально від імені сина першого власника Петра Фокіча Ісаєва. З 1780 року у складі Чембарського повіту. 1930 – центр сільради Чембарського району. Чисельність населення: у 1864 – 164, 1930 – 557, 1959 – 241, 1979 – 133, 1989 – 37, 1996 – 54 мешканці.

КАШУВАННЯ, російське село Калинівської сільради, за 4 км на південь від Калинівки. На 1.1.2004 – 41 господарство, 109 мешканців. Заснована поміщиком у складі Ріп'ївської волості Балашівського повіту Саратовської губернії. У 1911 – 109 дворів. Чисельність населення: у 1859 – 349, 1911 – 680, 1959 – 264, 1979 – 154, 1989 – 102, 1996 – 132 мешканці.

КРАСАВКА, російське село Ульянівської сільради, за 4 км на північ-північний схід від нього. На 1.1.2004 – 43 господарства, 95 мешканців. Заснована в середині 19 століття як селище державних селян, що виділилися із громади села Кевдо-Вершина. Входила до складу Вовче-Воражської волості Чембарського повіту. У 1930 в селі організовано колгосп «Робітничо-селянська інспекція» («РКІ»). У 1962 році він увійшов до складу колгоспу «Шлях Леніна» і став його бригадою. Після об'єднання колгосп став називатися «Батьківщина» (центральна садиба у селі Ульянівці). Чисельність населення: 1877 – 669, 1930 – 1238, 1959 – 319, 1979 – 156, 1989 – 76, 1996 – 88 жителів.

КРУТЕЦЬ (Крутий Ворог, Крутці, Олексіївка), російське село Вишневської сільради, за 4 км на південь від нього. На 1.1.2004 – 7 господарств, 20 мешканців. Поселена поміщиком у середині XIX століття у яру Крутого у складі Голяївської волості Сердобського повіту Саратовської губернії. Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. Село складалося з двох селянських громад. Топонім Крутець діалектний, позначає будь-яку крутість на місцевості. Чисельність населення: 1859 – 125, 1911 – 248, 1959 – 97, 1979 – 65, 1989 – 37, 1996 – 45 жителів.

ЛУГОВИЙ, російське селище Кам'янської сільради, за 6 км на південний схід від нього, на лівому березі Сюверні. На 1.1.2004 – 12 господарств, 34 мешканці. Чисельність населення: 1930 – 309, 1959 – 63, 1979 – 42, 1989 – 37, 1996 – 28 жителів.

ОЛІЙКА (Гусівський Виселок, Гусівка, Кришталівка), мордовське село Кам'янської сільради, за 2 км на північ від нього, на лівому березі Сюверні. На 1.1.2004 – 30 господарств, 68 мешканців. Поселена поміщиком у гирлі річки Маслівки та при яру Маслова між 1762 та 1782 роками спочатку як безіменний хутір, потім Гусевський Виселок. Входила до складу Чембарського повіту Пензенської губернії. Батьківщина Героя Радянського Союзу, старшого лейтенанта, командира стрілецького батальйону Петра Івановича Мацигіна (1921-1986), який відзначився у боях під час форсування Дніпра. Чисельність населення: 1926 – 567, 1959 – 223, 1979 – 150, 1989 – 90, 1996 – 89 жителів.

МОСОЛОВО (Богохранний хутір, Богохранилівка, Гусів, Гусівка), російське село Григорівської сільради, за 10 км на північний схід від села Мача. На 1.1.2004 – 35 господарств, 94 мешканці. Поселена в Чембарському повіті близько 1800 року як хутір Богоохоронний, Гусівка та, дворянином Олександром Михійовичем Мосоловим. Хутір Гусєв згадується у документі кінця XVIII століття біля Белінського району при впаданні струмка Мосоловки в Суверень; володів ним граф Олексій Кирилович Розумовський. Чисельність населення: у 1864 – 140, 1959 – 147, 1979 – 144, 1989 – 88, 1996 – 94 мешканці.

НАРІВЧАТ (Нова П'ятина), російське село Вовче-Вражського сільради, за 6 км на північ від нього, на лівому березі Мачі. На 1.1.2004 – 20 господарств, 40 мешканців. Засноване близько 1800 року у складі Чембарського повіту. До Великої Вітчизняної війниназивалося Новою П'ятиною, оскільки першопоселенцями були державні селяни із села Нова П'ятина Нарівчатського повіту. У 1930 – Куликівська сільрада Чембарського району. Чисельність населення: у 1864 – 257, 1897 – 575, 1926 – 785, 1930 – 856, 1959 – 265, 1979 – 173, 1989 – 85, 1996 – 67 мешканців.

НЕВЕЖКІНО (Невежкінський, Кришталівка, Кришталі, Гусівка), російське селище, село Кам'янської сільради, за 4,5 км на південь-південний схід від нього, на правому березі Сюверні. На 1.1.2004 – 13 господарств, 25 мешканців. Заснована поміщиком. Згадується в 1864-65 роках як Невежкінський хутір, Невежкінський Виселок, Кришталівка, Кришталі, Гусівка. Швидше за все, на прізвища селян, вихідців з білинського села Невежкіна. Чисельність населення: у 1864 – 124, 1930 – 147, 1959 – 171, 1979 – 92, 1989 – 52, 1996 – 52 мешканці.

МИКІЛЬСЬКЕ (Миколаївка), російське село Вишневської сільради, за 6 км на південний захід від нього, у верхів'ї річки Міткірей. На 1.1.2004 – 85 господарств, 259 мешканців. Заснована поміщиком. З 1780 у складі Сердобського повіту Саратовської губернії, у Дурівській волості. Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. 1911 року тут церковноприходська школа. У 1920-30-ті роки до складу села включено хутір Аррани. Чисельність населення: 1859 – 266, 1911 – 465, 1959 – 161, 1979 – 218, 1989 – 296, 1996 – 296 жителів.

НОВА ВЕРЕЙКА, українське селище Григорівської сільради, за кілометр від нього. На 1.1.2004 – 7 господарств, 13 мешканців. Заснований як хутір у 1914 році на землях, проданих переселенцям поміщицею Расліною. Назва пов'язана, ймовірно, з колишньою батьківщиною переселенців, тому ойконіму дано нове визначення. Верея – невеликий клин, смуга луки, поля, лісу (В.І. Даль). Чисельність населення: 1959 – 44, 1979 – 41, 1989 – 37, 1996 – 26 жителів.

НОВА РОСТІВКА, російське село Григорівської сільради, за кілометр від нього. На 1.1.2004 – 21 господарство, 54 мешканці. Чисельність населення: у 1959 – 104, 1979 – 94, 1989 – 65, 1996 – 54 мешканці.

НОВЕ ЗУБРИЛОВО, російське селище Зубрилівської сільради, за 1 км на північний схід від нього. На 1.1.2004 – 35 господарств, 59 мешканців. Виселок із села Зубрилівка. Чисельність населення: у 1959 – 182, 1979 – 116, 1989 – 88, 1996 – 82 мешканці.

ПАВЛІВКА, мордовське село Кам'янської сільради, за 2 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 10 господарств, 25 мешканців. Чисельність населення: 1959 – 91, 1979 – 56, 1989 – 28, 1996 – 27 жителів.

ПЕТРІВКА, мордовське село Кам'янської сільради, за 2,5 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 20 господарств, 44 мешканці. Чисельність населення: у 1959 – 165, 1979 – 132, 1989 – 66, 1996 – 71 мешканець.

РІВ, російське селище Григорівської сільради, за кілометр від нього. На 1.1.2004 – 3 господарства, 6 мешканців. Чисельність населення: 1930 – 69, 1959 – 43, 1979 – 13, 1989 – 7, 1996 – 10 жителів.

Садова (Дворяни), російське село Зубрилівської сільради, за 2,5 км на північ від нього. На 1.1.2004 – 33 господарства, 83 мешканці. Поселена на початку ХХ століття, 23 лютого 1960 перейменована з ідеологічних міркувань. Чисельність населення: 1959 – 272, 1979 – 155, 1989 – 101, 1996 – 88 жителів.

САННИКІВКА (Тялки, Телки, Тялкові Хутори), російське село Мачинської сільради, за 1 км на південний захід від нього. На 1.1.2004 – 126 господарств, 298 мешканців. Засноване на річці Мачі між 1745 і 1762 роками як село Тялки (Телки), Тялкові Хутори, ясачних селян і новохрещеної мордви з села Куликівки. Після 1763 року, ймовірно, після хрещення мордви, підселився однопалац села Поляни Іван Юхимович Санніков. Топонім Тялки, Телки може сягати мордовського терміну телим – «зимниця», кі – «дорога». Проте стара назва Тялкови Хутора вказує на можливість першого заселення мордвином на ім'я Тялка. З 1780 року у складі Чембарського повіту. Чисельність населення: у 1864 – 445, 1897 – 515, 1930 – 780, 1959 – 422, 1979 – 293, 1989 – 374, 1996 – 373 мешканці.

СКАЧІВКА (Скачування), мордовське село Кам'янської сільради, за 6 км на південний схід від нього, на лівому березі Сюверні. На 1.1.2004 – 8 господарств, 23 мешканці. Чисельність населення: 1930 – 225, 1959 – 57, 1979 – 48, 1989 – 21, 1996 – 25 жителів.

СТЕПНИЙ (Радгосп «Степ»), російське селище, центр сільради, за 23 км на північ від районного центру. На 1.1.2004 – 185 господарств, 508 мешканців. Заснований як соціально-виробнича інфраструктура радгоспу «Степ». Чисельність населення: 1959 – 542, 1979 – 499, 1989 – 486, 1996 – 519 жителів.

СЮВЕРНЯ (Суверення, Суверна, Василівка, Муравлі), російське село Великосергіївської сільради, в 1,5 км на північний захід від нього, на правому березі Сюверні. На 1.1.2004 – 41 господарство, 102 мешканці. Заснована як село Суверня, Василівка, Муравлі та, у другій половині XVIII століття селянином села Наришкіне Василем Муравльовим. (Село Наришкіне увійшло до складу селища Беково). Входила до складу Сердобського повіту Саратовської губернії. Гідронім Сюверня (лівий приплив Ворони) відомий у 1631 році як Северенія, Северня, Суверенья, Сювярьга, місце мордовських бортних доглядаків. Від мордовських слів зі значенням «вузьке озерце». Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. У 1877 році – у Голяївській волості, 116 дворів, 2 молитовні будинки, 2 вітряні та один водяний млин. 1897 року майже половину населення становили протестанти. Чисельність населення: у 1859 – 738, 1877 – 801, 1897 – 784, 1911 – 949, 1959 – 256, 1979 – 168, 1989 – 141, 1996 – 111 мешканців.

ТОКАРІВКА, російське село Березовської сільради, за 0,5 км на північний захід від нього. На 1.1.2004 – 23 господарства, 65 мешканців. Чисельність населення: у 1959 – 200, 1979 – 109, 1989 – 103, 1996 – 83 мешканці.

УЛЬЯНІВКА (Грязнуха), російське село, центр сільради, за 14 км на північ від районного центру. На 1.1.2004 – 133 господарства, 358 мешканців. Засноване поміщиком як село Грязнуха у середині XVIII століття. У 1877 – в Обвальській волості Чембарського повіту, 108 дворів, церква, школа. Перейменовано близько 1930 року. У 1960-90-ті роки тут працював із передових у галузі колгосп «Батьківщина», який спеціалізувався на виробництві насіння зернових культур, цукрових буряків та продуктів тваринництва (молоко, м'ясо, шерсть). Він був утворений у 1928 році на основі товариства із спільної обробки землі (ТОЗ), у 1929 організований колгосп «Спартак». У 1946 колгосп «Спартак» та ім. Калініна (д. Олексіївка) об'єдналися у колгосп «Шлях Леніна», вирощували зернові, коноплі, соняшник, мак. У 1962 до колгоспу «Шлях Леніна» приєднався колгосп «РКІ» («Робітничо-селянська інспекція», буд. Красавка) і утворився колгосп «Батьківщина». На початок 1995 року в колгоспі було 6075 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. ріллі 5360. На фермах утримувалося 2270 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 730 корів, 450 овець. У 1994 вироблено 1570 т молока, 5300 т зерна, 5370 т цукрових буряків. Урожайність зернових культур за 1990–94 склала 24 ц/га, цукрових буряків – 229 – 250 ц/га. На кошти або за участю коштів колгоспу збудовано будинок культури на 300 місць, Середня школа, дитячий садокна 50 місць, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, магазини. Чисельність населення: у 1864 – 717, 1877 – 971, 1897 – 1118, 1930 – 1657, 1959 – 529, 1979 – 393, 1989 – 396, 1996 – 405 жителів.

ХМИРОВО (Хмирівський, Шорін), російське село Березовської сільради, за 6 км на схід-південний схід від нього. На 1.1.2004 – 15 господарств, 19 мешканців. Поселена поміщиком як хутір Хмирових та Шоріних у середині XIX століття. Після скасування кріпацтва селяни викупили землю у власність. Входила до складу Дурівської волості Сердобського повіту Саратовської губернії. Чисельність населення: у 1859 – 128, 1911 – 397, 1959 – 215, 1979 – 97, 1989 – 46, 1996 – 34 мешканці.

ЩЕТИНІНО (Щетинінський хутір), російське селище Степової сільради, за 2 км на південь від нього, на лівому березі Мачі. На 1.1.2004 – 31 господарство, 59 мешканців. Заснований у Чембарському повіті як хутір Щетинін у середині XVIII століття Миколою Федоровичем Щетиніним. Чисельність населення: 1864 – 140, 1930 – 499, 1959 – 210, 1979 – 171, 1989 – 107, 1996 – 80 жителів.

Тамала - селище міського типу, районний центр (з 1928 р.), розташоване за 180 км на південний захід від м. Пенза, на річці Тамалі (права притока Хопра). Назва, можливо, походить, від мордовського тумо ляй «дубовий яр, річка». На початку 17 століття зафіксовано: там (а) ли (тюркське) «багата курганами». Томола – булгарське язичницьке чоловіче ім'я. Струмок Тумалейка є у Мордовії, яр Тамалка – у Тамалінському районі, зменшувальне від гідроніму Тамала.

Район розташований на пластовій піднесеній рівнині, заснований в 1870, як станція Рязано - Уральської залізниці у складі Зубрилівської волості Балашівського повіту Саратовської губернії.

Постановою ВЦВК від 23 липня 1928 року «Про склад округів, районів та їх центри по Нижньо-Волзькому краю», було створено 8 округів, зокрема Балашівський, у складі якого створено Тамалінський район. 10 січня 1934 року Нижнє - Волзький край було поділено на Саратовський і Сталінградський. Тамалінський район увійшов до складу Саратовського краю.

До 20 листопада 1929 року 10 сіл району перейшли до колгоспів. Було прийнято ухвалу про переведення всього району на суцільну колективізацію.

Вже 1929 року було посіяно ярих хлібів 32645 га. Доведено план про продаж державі ВРХ – 1968 голів, свиней – 3431 голова.

У 1935 році радіус району становив із півночі на південь 37 км, із заходу на схід 25 км. Вирощували зерно, буряк, картоплю, займалися тваринництвом – вирощували коней, корів, овець, свиней, кроликів, курей. На території району було 15 сільрад.

Населення становило 22594 особи, працездатної – 10727. Усього було 5353 господарства. Обрано депутатів – 221 особу. Колгоспників – 15 069 осіб, одноосібників – 345 осіб, робітників та службовців – 5299 осіб. На території району в 1935 році знаходилися: свиносовгосп, винзавод, просозавод, елеватор, 2 МТС, зерноочисна станція, 4 борошномельні млини, що обслуговують селянський помел. У районі налічувалося 38 колгоспів, було 169 тракторів, 24 комбайни, 38 сівалок, 138 трактор - плугів, 56 молотилок, 6 вантажних машин. 3 легкові. Посівна площа становила 44 503 га. По конеферм загальне поголів'я коней становило 2005 голів.

Указом Президії Верховної ради СРСР від 4 лютого 1939 року було утворено Пензенську область. Із Саратовської області до її складу було передано Тамалінський район, у складі якого були Великосергіївський, Лохматівський, Малосергієвський, Мачинський, Новинський, Рящинський, Тамалінський, Шунькинський сільради.

Рішенням Пензенського облвиконкому від 10 лютого 1960 року №61 село Тамала було віднесено до категорії робітничих селищ.

1 лютого 1963 року Указом Президії Верховної ради РРФСР «Про укрупнення сільських районів, утворення промислових районів та зміну підпорядкованості районів та міст Пензенської області» на території області замість 28 районів створено 13 сільських та 2 промислових райони. Тамалінський район увійшов до складу Бєлінського сільського району.

30 грудня 1966 року Тамалінський район був утворений знову із центром у р.п. Тамала. Цим же указом до складу Тамалінського району включено сільради: Березовську, Варварінську, Вишневську, Дуровську, Малосергієвську, Ульянівську з Беківського району; Вовче - Вражський, Кам'янський, Плетнівський з Бєлінського району.

У квітні 1967 року рішенням Пензенського облвиконкому у Тамалинському районі утворено Мачинську та Зубрилівську сільради, 18 листопада 1968 року – Калиновську та Степову сільради, 14 грудня 1977 року – Федорівську сільраду та у 1983 році – Великосергеївську.

Географічне положення

Тамалінський районрозташовується в південно-західній частині Пензенської області та межує на півночі з Бєлінським, на сході з Бековським районами Пензенської області, на півдні з Саратовською, на заході з Тамбовською областями. На площі 1236 кв. км проживало 15119 осіб (на 1 січня 2014 р.), серед населення переважають росіяни (94%), серед інших національностей – українці (1,4%), мордва (2,3%), білоруси (0,3%) , татари (0,9%), чуваші (0,1%) Адміністративний центр району – р.п. Тамала(52°32′38″ пн. ш., 43°14′57″ с. д.).

Клімат

Клімат району помірно-континентальний: зима тут у міру холодна (середня температура січня – 10 ˚С), можливі короткочасні зниження температури до -27 ˚С. Літо тепле (+20 ˚С у липні), часто посушливе, з сильним вітром, що піднімає повітря чорноземний пил («чорні бурі»).

Природні пам'ятки

Тамалінський районє одним із найбільш екологічно чистих та сільськогосподарсько розвинених районів області. Чорноземні ґрунти займають майже 100% території району та використовуються для вирощування сільськогосподарських та кормових культур. У нечисленних лісах, розташованих переважно у заплаві нар. Хопер, виростають берези, клен гострий і американський, осика, верба, тополя; у штучних посадках зустрічається сосна та дуб.

Рельєф району рівнинний, сильно перетнутий ярами, ставками, балками та руслами річок Хопер, Мача, Сюверня, Тамала.

На правому високому березі Хоправ центрі села Зубрилове розташований найбільший ландшафтний парк Пензенської області (72 га) – Зубрилівський парк, створений у другій половині 18 ст. як частина садиби князя С.Ф. Голіцина. У парку виростають старовинні дуби (вік близько 300 років), липа, клен, в'яз, плодові дерева, а також модрина сибірська та сосна звичайна.

Історія

Землі сучасного Тамалінського районубули заселені ще в епоху бронзової доби (про що свідчать численні кургани та могильники).

Історичні документи свідчать, що територія Тамалінського районупочала активно заселятися лише наприкінці 17 століття, оскільки поруч знаходилися землі Дикого поля, племена якого часто нападали землі Московської держави. Після переміщення державних кордонів на цих землях почали створювати маєтки великі поміщики, московські дворяни та офіцери: Наришкіни, Голіцини, Апраксини. Наприкінці 18 століття тут нагороду за хрещення отримала землю мордва.

У 1870 р. було відкрито станцію Рязано-Уральської залізниці «Тамала» у складі Зубрилівської волості Балашівського повіту Саратовської губернії. У 1918 р. була утворена Тамалінська волость.

Тамалінський районбув утворений 16 липня 1928 року у складі Балашівського округу Нижньо-Волзького краю. З 1934 по 1939 р. входив до складу Саратовської області, у лютому 1939 був переданий Пензенській області.

На території району розташовані пам'ятники археології (кургани та могильники), історії (9 братських могил часів громадянської війни), а також пам'ятки архітектури, серед яких найбільш відомий ансамбль садиби Голіциних-Прозорівських(с. Зубрилове), що включає князівський палац, церкву, каплицю, декоративну вежу "Руїну", дзвіницю, князівську лікарню, а також паркову зону. Садибу відвідували Г.Р. Державін, І.А. Крилов, Лажечников І.І. і В.е. Борисів-Мусатів.

Відомі люди

Тамалінський район- Батьківщина двічі героя Радянського Союзу маршала Крилова Н.І., письменника Бєлянкіна Є.О., героя РФ Плотнікова М.В.

Як дістатися

Приїхати в Тамалінський районможна поїздом (станція «Тамала» Південно-Східної залізниці), автомобілем по автодорозі Р208Тамбов-Саратов, а також дорогами обласного значення Тамала- Бєлінський, Тамала - Санниківка - Яківлівка, Тамала– Бекове. Найближчий аеропорт знаходиться в Пензі за 134 км від р.п. Тамала.

Загальна площа району становить 123 593,8 га. Чисельність населення району становить 20,2 тис. осіб та розселяється воно у 60 населених пунктах. На території Тамалінського району знаходиться 15 муніципальних утворень. Адміністративний центр району – р.п. Тамала. Чисельність населення становить 8,5 тис. Чоловік. Відстань від Тамали до Пензи становить 173 км. Найбільш розвинена у транспортному відношенні центральна частина району, яку перетинає залізниця та автодороги республіканського та обласного значення.

Тамалінський район утворено 23 липня 1928 року у складі Балашівського округу Нижньо-Волзького краю. З 1930 року підпорядковувався крайовому центру. З січня 1934 входив до складу Саратовського краю, а з 1936 - Саратовської області. У лютому 1939 року виділено із Саратовської області до складу Пензенської області. 1 лютого 1963 року скасовано і його територію передано до складу Бєлінського району. 30 грудня 1966 року відновлено за рахунок частини території Беківського та Тамалінського районів.

Тамалінський район розташований на південному заході Пензенської області і межує на півночі – з Бєлінським, на сході – з Беківським районами Пензенської області, на півдні – з Саратовською, на заході – з Тамбовською областями.

Найбільш розвинена у транспортному відношенні центральна частина району, яку перетинає залізниця Саратов – Тамбов – Москва та автодороги республіканського та обласного значення. Ці дороги є основою транспортної мережі району.

Загальна площа району становить 123 тис. 593,8 га, зокрема:
- землі сільськогосподарського призначення – 114 тис. 724,9 га;
- землі населених пунктів – 6 тис. 735,75 га;
- землі промисловості – 50,65 га;
- землі лісового фонду – 1 тис. 64,1 га.

Ґрунти: в основному типовий чорнозем з гумусовим горизонтом до 90 см. Мають найбільш високу природну родючість в області.

На території Тамалінського району знаходиться 15 муніципальних утворень. Чисельність населення району становить 20,2 тис. осіб та розселяється воно у 60 населених пунктах 14 сільрад.

У Тамалинському районі основну частину населення становлять жителі російської національності – 94%, українці – 1,4%, білоруси – 0,3%, мордва – 2,3%, татари – 0,9%, чуваші – 0,1%, євреї - 0,1%, інші - 0,9%.

Основу економіки біля району становить сільське господарство. Воно представлено 19 сільськогосподарськими підприємствами, 136 селянсько-фермерськими господарствами, понад 8 тис. особистих підсобних господарств. Пріоритетний напрямок району — зерновий, тваринницький, буряківський (вирощування та продаж цукрових буряків).

Промисловість представлена ​​5 підприємствами:
- ТОВ «Горобка», займається виробництвом кондитерських виробів;
- АТ «Хлібопродукти», що займається переробкою крупи (проса, гречки), заготівельною діяльністю;
- ТОВ «Хліб» виробляє хлібобулочні та макаронні вироби;
- ВАТ «Молоко» спеціалізується на виробництві олії тваринного, сухого незбираного молока, сухого знежиреного молока, сметани та кисломолочної продукції;
- ГУП «Тамалатеплоелектромережа» забезпечує населення електроенергією.

Важливою галуззю виробничої сфери народного господарствапоряд з сільським господарствомта промисловістю є транспорт, який у районі представлений залізничним, автомобільним та трубопровідними видами та забезпечує як внутрішньорайонні, так і зовнішні транспортно-економічні зв'язки.

Залізниця Саратов - Тамбов - Москва. Автомобільну магістраль становлять дороги Тамала – Бєлінський, Тамала – Санниківка – Яківлівка, Тамала – Беково, Тамбов – Саратов, трубопровідна магістраль – газопровід високого тиску «Саратов – Москва», газопровід – відведення високого тиску Середня Азія – Центр (Іванівка – Тамала), газопровід високого тиску Середня Азія - Центр (Балакшино - Григорівка).

На території району розвіданих родовищ корисних копалин немає. Експлуатується лише кар'єр глин та суглинків поблизу р.п. Тамала.

У Тамалінському районі функціонує одна центральна районна лікарня, дві лікарські амбулаторії та 17 ФАПів. На території Тамалінського району у с. Варваріно розташований оздоровчий табір"Зірниця", де щороку відпочивають близько 300 дітей.

У районі збереглася вся мережа середніх та основних шкіл (20), у тому числі й вечірня (змінна) школа.

З закладів професійної освіти в Тамалі діє філія Бєлінського СПТУ, яка готує трактористи широкого профілю та філію Пензенського технологічного інституту.

На території району знаходиться 28 пам'ятників археології (в основному кургани та курганні могильники епохи бронзи, багато хто не датований), 9 пам'яток історії (головним чином братські могили загиблих у 1921 році під час антоновського повстання), 13 пам'яток архітектури.

Гордістю Тамалінського району є історико-краєзнавчий музей двічі героїв Радянського Союзу маршала Н.І. Крилова.

Визначними пам'ятками є пам'ятники містобудування та архітектури:
1. Будівля залізничного вокзалу.
2. Водонапірна вежа ( кінець XIX- Початок XX століть);
3. Церква Михайла Архангела 1904 (с. Липівка);
4. Церква Богоявлення 1832 (с. Обвал);
5. Садиба Зубрилівка Голіциних (с. Зубрилове) ( кінець XVIII — початок XIXстоліть);
6. Церква Преображення 1796 (с. Зубрилове).

Уродженцями Тамалінського району є:
Дудочкін В.І. - Герой Соціалістичної Праці, який мешкає в районі,
Бєлянкін Є.О. - Член спілки письменників РФ.

Публікація підготовлена ​​за інформацією з відкритих джерел та за матеріалами видання «Пензенська енциклопедія»: / Гол. ред. К.Д. Вишневський. - Пенза: Міністерство культури Пензенської області, М: Велика Російська енциклопедія, 2001.