Олексій безтужний чар. Олексій петрович бестужев-рюмін. Змова на користь Катерини

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін, який півтора десятки років визначав політику Російської імперії, завжди вмів зберігати присутність духу в непростій ситуації.

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін

Пташеня гнізда Петрова

XVIII століття Росії вийшло три чверті «жіночим». З невеликими часовими проміжками країною правили чотири імператриці, які залишили помітний слід історії. Але за спиною жінок політичні справи вершили чоловіки, які вміли непомітно, але впевнено розгортати курс держави у потрібному напрямку.

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін, канцлер Російської імперії при імператриці Єлизаветі Петрівні, протягом півтора десятка років у політичного життяРосії був головним дійовою особою, вміло просуваючи необхідних покупців, безліч змітаючи зі шляху противників. На відміну від багатьох інших персон, піднесених на владний Олімп імперії, а потім крах, Бестужев-Рюмін закінчив свої дні не в тюрмі, не на пласі, а в пошані.

Майбутній канцлер народився 22 травня 1693 року у Москві сім'ї сановника Петра Бестужева. Стародавній рід Бестужових користувався довірою російських государів. У 1701 році Петро I дав високу волю на те, щоб Петро Бестужев і рідні його надалі носили прізвище Бестужеви-Рюміни.
Батько Олексія Бестужева був воєводою в Симбірську, їздив з дипломатичними місіями до Європи, а в 1712 був визначений гофмейстером до вдовствуючої герцогині курляндської Ганні Іоанівні для завідування та управління її справами.

У 1708 році 15-річний Олексій Бестужев-Рюмін та його 20-річний брат Михайло з наказу Петра I серед інших молодих російських дворян були відправлені на навчання за кордон, спочатку до Копенгагена, а потім до Берліна. Михайло Бестужев-Рюмін згодом усе своє життя провів на дипломатичній роботі, представляючи інтереси Росії як посол у Берліні, Варшаві, Відні та Парижі.

Кар'єрні повороти родини Бестужових

Олексій Бестужев-Рюмін після закінчення навчання з дозволу Петра I вступив на службу до курфюрста Ганноверського Георга, який завітав його до камер-юнкерів. Після того як курфюрст Ганноверський зійшов на англійський престол під ім'ям Георга I, Бестужев був відправлений ним як особистий посланець до Росії. Саме в той період у Олексія Бестужева зав'язалися тісні зв'язки з Англією, які згодом вплинули на зовнішньополітичний курс Росії.

Через три роки Бестужева відкликали з англійської служби в Росію, визначивши спочатку обер-камер-юнкером до курляндської Анни Іоанівни, що вдовила герцогині, а потім дипломатом в російське посольство в Данії.

Кар'єра Бестужева протягом кількох років тупцювала на місці, навіть незважаючи на те, що в 1730 році російською імператрицею стала Ганна Іоанівна, якій встигли послужити і Олексій Бестужев, і його батько.

Втім, стосунки у Бестужева-старшого з імператрицею були непрості. Анна Іоанівна свого часу скаржилася до Петербурга на те, що призначений керувати її справами Петро Бестужев займається розкраданням коштів. Звинувачення ці доведені були, але осад, що називається, залишився. З царювання Ганни Іоанівни Петр Бестужев отримав пост губернатора Нижнього Новгорода, який вважав для себе занадто низьким. Невдоволення Бестужева дійшло імператриці, і він був відправлений на заслання до села.

Переворот – в'язниця – переворот

Олексій Бестужев у середині 1730-х років зумів домогтися прихильності лідера Анни Іоанівни Бірона. У 1740 році 47-річний Олексій Бестужев після чверті століття дипломатичної роботи за кордоном отримує титул дійсного таємного радника з наказом з'явитися до Петербурга для присутності в кабінеті міністрів.

Бірон, після смерті Анни Іоанівни, що став регентом за малолітнього імператора Іоанна Антоновича, розраховував використовувати Бестужева у боротьбі зі своїми політичними противниками, проте не встиг. Регента було повалено під час перевороту фельдмаршалом Мініхом, заарештовано і віддано суду. Постраждав і Бестужев, ув'язнений у Шліссельбурзьку фортецю.

Здавалося, кар'єра, а можливо, і життя закінчено. Але що завжди відрізняло Олексія Петровича Бестужева, то це вміння зберігати присутність духу в найпростішій ситуації. Жодних доказів його провини слідство знайти не змогло, сам він ні в чому не каявся. А тут ще вдало настав новий переворот, після якого на престол зійшла дочка Петра Великого Єлизавета Петрівна. Бестужев як жертва колишнього режиму був реабілітований і повернувся на державну службу.

Весела цариця була Єлисавет

На вершині влади

У наступні чотири роки Бестужев компенсував весь попередній кар'єрний простий, став спочатку віце-канцлером і графом Російської імперії, а потім сенатором і, нарешті, 1744 року обійняв посаду великого канцлера.

Олексій Петрович Бестужев був надзвичайно непростою людиною. Він водив знайомства з багатьма, але ні з ким не дружив по-справжньому. Його привітність до тих чи інших людей пояснювалося політичною доцільністю поточного моменту. Вчорашніх союзників у придворній боротьбі він потім з легкістю зраджував. Канцлер умів збирати вбивчий компромат на противників, перехоплюючи їхнє листування і надаючи імператриці отримані відомості у відповідний момент.

Бестужев досконало вивчив смаки, уподобання, звички та психологічні особливості імператриці. Він умів з'являтися з доповіддю тоді, коли було можливо отримати потрібне рішення. Бестужев мав цілий арсенал прийомів, що дозволяв звернути увагу Єлизавети ті питання, які були необхідні канцлеру, і залишити тіні інші.
Головною слабкістю Бестужева була пристрасть до спиртного, але навіть міцно випивши напередодні, він був уранці до імператриці з доповіддю в нормальному стані. Унікальну працездатність за канцлером визнавали навіть його найзавзятіші ненависники.

Величезний досвід дипломата дозволяв Бестужеву вміло керувати зовнішньою політикою Росії, орієнтуючись на союзницькі відносини з Австрією та Англією. При цьому канцлер умів обставити справу так, що австрійські та англійські дипломати платили йому великі суми грошей, вважаючи, що російська прихильність до них тримається виключно на хабарі.

Правила, не керуючи. Єлизавета не займалася справами, але країна процвітала

Змова на користь Катерини

Семирічна війна, що вибухнула в Європі, змішала всі колишні політичні розклади в Європі, перевівши Англію в стан противників Росії, а Францію — в стан союзників, проте Бестужева в цей період значно більше хвилювали внутрішні проблеми.

Здоров'я імператриці погіршувалося, і в 1757 році важка хвороба надовго прикувала Єлизавету до ліжка. Спадкоємець престолу Петро Федорович, гарячий шанувальник прусського короля Фрідріха, люто ненавидів Бестужева, і канцлер платив йому тієї ж монетою. Втім, справа була не лише в особистій ворожості — Бестужев був упевнений, що пристрасті Петра Федоровича призведуть до змін зовнішньополітичного курсу, які будуть згубними для Росії.

Бестужев задумав державний переворот з метою усунення Петра на користь його сина Павла та дружини Катерини. З цією метою він написав листа генерал-фельдмаршалу Степану Апраксину з вимогою повернути до Росії армію, що діє проти прусаків. На ці війська Бестужев мав намір спертися у своїх задумах.

Але раптово імператриця Єлизавета пішла на виправлення. Про задуми Бестужева стало відомо, і в лютому 1758 він був заарештований.

Більшість паперів, що компрометують, канцлер встиг знищити, проте від кари це його не врятувало.

Він не тільки був зміщений з посади, графської гідності, чинів і відзнак, а й засуджений до страти. У результаті, щоправда, смертний вирок замінили посиланням. У цьому сенсі йому пощастило більше, ніж фельдмаршалу Апраксину, який після допиту в Таємній канцелярії раптово помер.

А. Бестужев-Рюмін у засланні (1759). Робота невідомого художника.

Почесний пенсіонер

Після смерті Єлизавети Петрівни в 1761 і воцаріння Петра III гірші прогнози Бестужева про зміну зовнішньої політики Росії виправдалися. Колишній канцлер, який жив у своєму маєтку Горетово під Можайськом, з цим уже нічого не міг вдіяти. Гірше того, будь-якої миті новий імператор міг згадати про старого недруга і звести з ним рахунки.

Але Бестужеву знову пощастило. Після перевороту в червні 1762 на трон зійшла імператриця Катерина, що ставилася до Бестужеву прихильно. Опала була знята, причому про невинність Бестужева йшлося у спеціально випущеному найвищому указі, чини і ордени повернуто, більше, відставному канцлеру надали звання генерал-фельдмаршала.

Повернення графа Бестужева із заслання. Катерина II приймає його 12 липня 1762 року у петербурзькому Літньому палаці.

Ось тільки колишній політичний вплив до Бестужева вже не повернувся. Катерина, вдячна канцлеру за підтримку, яку він їй свого часу надав, були інші друзі та радники.

Зрозумівши це, він пішов у відставку. У 1763 році Бестужев випустив книгу «Втіха християнина в нещасті, або Вірші, обрані зі Святого Письма», яка потім також була видана французькою, німецькою та шведською мовами.

1

У статті представлено як біографія канцлера А.П. Бестужева-Рюміна, але й дана характеристика його особистих та професійних якостей. У статті зазначено, що Олексій Петрович неодноразово удостоювався неприємних оцінок вже з боку сучасників. Проте, як і раніше, будучи канцлером Російської імперії, А.П. Бестужев мав цілком певні, сформовані погляди основні завдання російської дипломатії. Зовнішньополітичний курс, що проводився Бестужевим-Рюміним, відрізнявся продуманістю, принциповістю і чіткістю в захисті інтересів Росії. Програма зовнішньополітичного курсу Російської імперії, запропонована Бестужовим, отримала назву від самого автора – «система Петра Великого». Загалом Олексій Петрович Бестужев-Рюмін представлений у статті царедворцем, що має всі якості майстерного дипломата: він був розумний, холоднокровний і розважливий, добре розбирався в європейській політиці, при необхідності спритний.

1. Анісімов Є.В. Єлизавета Петрівна. - М., 2001.

2. Анісімов Є.В. Канцлер Бестужев-Рюмін, або Секрет «бестужевських крапель». - URL: http://www.idelo.ru/246/22.html (дата звернення: 15.08.2014).

3. Анісімов М.Ю. Російський дипломат О.П. Бестужев-Рюмін (1693-1766) // Нова та новітня історія. - 2005. - № 6. - URL: http://vivovoco.astronet.ru/VV/PAPERS/HISTORY/BEST.HTM#1 (дата звернення: 12.08.2014 р.).

4. Записки імператриці Катерини ІІ. - М., 1990.

5. Манштейн Х. Записки про Росію генерала Манштейна. - URL: http://www.vostlit.info/Texts/ukr14/Manstein/text1.phtml?id=881 (дата звернення: 28.07.2014).

6. Російський біографічний словник. - Т. 2. - М., 1992.

7. Шапкіна О.М. Канцлер О.П. Бестужев-Рюмін та союз із Австрією // Російська дипломатія у портретах. - М., 1992. - URL: http://www.idd.mid.ru/letopis_dip_sluzhby_07.html (дата звернення: 18.08.2014).

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін народився 22 травня 1693 року у Москві сім'ї відомого російського дипломата Петра Михайловича Бестужева-Рюміна. Сучасний історик М. Ю. Анісімов висловлює таку думку щодо походження роду Бестужових: «Рід... походив від англійця Гавриїла Беста, який виїхав до Росії в 1403 р., син якого, Яків Рюма, був боярином Івана III. Насправді Олексій Петрович був нащадком новгородців, виведених до Москви Іваном ІІІ після ліквідації незалежності Новгорода. Прізвище його має російське коріння: "безстуж"- не докучливий нічим. З 1701 р. Бестужевы стали писатися Бестужевыми-Рюмиными» .

Коротко зупинимося на просуванні по кар'єрних сходахОлексія Петровича Бестужева до посади канцлера Російської імперії.

У 1708 році Олексій разом зі старшим братом Михайлом за розпорядженням Петра I був посланий навчатися до Копенгагена, а потім до Берліна. А.П. Бестужев був успішний у науках, особливо в іноземних мовах. Після закінчення навчання брати здійснили подорож Європою, а після повернення до Росії вступили на дипломатичну службу. Олексій Бестужев-Рюмін був направлений чиновником до російського посольства до Голландії та опинився у центрі дипломатичних переговорів провідних європейських країн. А. Бестужев був присутній під час підписання Утрехтського світу 1713 р., який завершив війну за Іспанську спадщину. У цьому року А.П. Бестужев-Рюмін з дозволу Петра I вступив на службу до курфюрста ганноверскому Георгу-Людвігу, який через рік став англійським королем Георгом I. І після сходження на престол Георг I відправив Бестужева в Росію з повідомленням про те, щоб той став посланцем Англії в Росії. Цю новину Петро прийняв схвально. Однак, коли в 1716 р. царевич Олексій втік з Росії, Бестужев відправив до нього листа, в якому заявляв, що завжди був готовий йому служити, але, перебуваючи в Росії, не міг цього зробити, а тепер царевич може їм розташовувати. Петро нічого не дізнався про цей лист, і в 1717 Бестужев-Рюмін повернувся на російську службу.

Після прибуття в Росію він був призначений у 1718 р. обер-камер-юнкером до двору вдовствуючої герцогині курляндської Анни Іоанівни, де прослужив без платні близько двох років (де на службі перебував і його батько Петро Михайлович). Тут він зблизився з Е.І. Біроном. З 1720 Олексій Петрович став резидентом у Данії з перервою в 1731-1734 рр., коли Бестужев був резидентом в Гамбурзі. У ці роки почалося і деяке уповільнення просуванні кар'єрними сходами для Олексія Петровича, що природно було пов'язано зі смертю государя Петра I: «У 1725 р. Петро I помер, і кар'єра Бестужева застопорилася. Всесильний тоді А.Д. Меншиков пам'ятав протидію з боку П.М. Бестужева своїм планам стати герцогом у Курляндії і не збирався брати участь у його синові» . У 1736 р. Олексій Петрович отримує чин таємного радника, а 25 березня 1740 - дійсного таємного радника і закликається до двору в Петербург, де займає місце кабінет-міністра.

Однак перший міністерський досвід для Бестужева виявився недовгим. Внаслідок чергового перевороту було повалено Бірона, а Бестужева-Рюміна заарештовано і посаджено в Шліссельбурзьку фортецю. Під допитом Олексій Петрович дав свідчення на Бірона, але за першої нагоди відмовився від усіх звинувачень на адресу тимчасового правителя, пославшись на погрози та поганий утримання у в'язниці. Бестужев-Рюмін був залучений до суду і засуджений до четвертування. Але Анна Леопольдівна, яка була недовгий час на престолі, замінила йому страту посиланням на Лозерський повіт. Невдовзі Бестужев-Рюмін отримав виправдання, але його відсторонили. У столиці Олексію Петровичу перебувати було дозволено.

Внаслідок чергового «палацового перевороту» 25 листопада 1741 р. до влади прийшла Єлизавета Петрівна. Природно, що вона повернула до двору опальних соратників її батька - Петра I. Нова влада потребувала досвідченого і розумного дипломата, обов'язково російського за походженням, оскільки метою єлизаветинського перевороту було видалення з усіх державних постів іноземців. Історик М.Ю. Анісімов зазначає: «Бестужев-Рюмін був людиною розумним, досвідченим дипломатом, російським за походженням, сином соратника Петра I, сам служив імператору, безвинно постраждав за колишнього правління, і здавався Лєстоку, який міг з ним познайомитися ще до перевороту, найкращою кандидатурою на зміну засланих керівників зовнішньої політики України» . Саме Лесток – лейб-медик Єлизавети Петрівни і зауважив А.П. Бестужева, останній завдяки впливу Лестока 30 листопада 1741 отримав орден св. Андрія Первозванного, став сенатором, потім головним директором над поштами, 12 грудня 1741 р. він обіймає посаду віце-канцлера, а липні 1744 р. - вищий державний пост - канцлера - і до 1758 р. протримався у ньому, «попри протидія деяких європейських дворів та своїх ворогів при дворі Єлизавети» . Перебуваючи на посаді віце-канцлера, Бестужев-Рюмін викрив Шетарді, що призвело до падіння впливу «французької партії» (до неї входили такі впливові люди, як лейб-медик імператриці І.Г. Лесток, обер-гофмаршал О.Ф. Брюммер, а трохи пізніше принцеса Йоганна Єлизавета, мати Софії Фредерики, нареченої великого князя Петра Федоровича, майбутньої Катерини II), зміцнення становища Олексія Петровича та призначення його канцлером.

Будучи канцлером Російської імперії, А.П. Бестужев мав цілком певні, сформовані погляди основні завдання російської дипломатії. Програма зовнішньополітичного курсу Російської імперії, запропонована Бестужовим, отримала назву від самого автора - «система Петра Великого». Він викладав її у уявленнях до імператриці та листах до Воронцову. Історик Є.В. Анісімов називає "систему Петра Великого" - "містифікацією Бестужева-Рюміна", а М.Ю. Анісімов вважає, що «ця назва була орієнтована на Єлизавету, для якої посилання на справи та плани її батька надавали магічний вплив, хоча в цілому Бестужев справді продовжував курс Петра Великого на інтеграцію Росії до Європи та забезпечення безпеки її кордонів».

Основне завдання А.П. Бестужев вважав необхідність повернення зовнішньополітичного курсу Петра I, що дозволило б Росії зміцнити свій престиж і розширити впливом геть міжнародної арені. Суть поглядів Бестужева-Рюміна полягала у постійному та незмінному збереженні союзницьких відносин із тими державами, із якими в Росії збігалися довгострокові інтереси. Насамперед, на думку канцлера, до них належали такі морські держави, як Англія та Голландія. З цими країнами в Росії не могло бути територіальних суперечок, на думку Бестужева, а також Росію з Англією та Голландією пов'язували давні торговельні відносини та загальні інтересина півночі Європи.

Велике значення для Росії, на думку Бестужева, мав і союз із Саксонією, оскільки саксонський курфюрст з кінця XVII ст. був ще й польським королем. Бестужев-Рюмін розумів, що Польща з її нестабільним внутрішнім становищем та постійною боротьбою шляхетських угруповань за вплив на чергового обраного короля завжди може стати об'єктом для антиросійських інтриг.

Найважливішим союзником для Росії Олексій Петрович вважав Австрію, оскільки австрійські Габсбурги були старими противниками французьких Бурбонів, а тому були зацікавлені у підтримці певного балансу сил у Центральній та Східної Європиі допускали посилення впливу там Франції. Основне ж призначення російсько-австрійського союзу Бестужев-Рюмін бачив у протидії Османської імперії, яка була на той час дуже небезпечним південним сусідом і для Росії, і для Австрії. За допомогою цього союзу він розраховував отримати вихід у Чорне море та забезпечити безпеку південних кордонів Російської імперії.

Противниками Росії на міжнародній арені Бестужев-Рюмін виділяв Францію та Швецію з цілком зрозумілих причин. Проте Бестужев-Рюмін вважав, що слід підтримувати із цими державами добросусідські дипломатичні відносини.

Особливу увагу у міжнародному становищі Росії Бестужев приділяв відносин із Пруссією. Канцлер вважав, що вірити договору, підписаному із Пруссією, не можна. Проте Бестужев-Рюмін не заперечував можливості та необхідності підтримувати між Росією та Пруссією дипломатичні відносини.

«Зовнішньополітична програма канцлера Бестужева-Рюміна, звісно, ​​була позбавлена ​​недоліків, - вважає російський історик дипломатії А.Н. Шапкіна. - Основними з них були надмірна відданість системі трьох союзів (морські держави, Австрія, Саксонія) та певна переоцінка спільності інтересів Росії з цими країнами. Але Бестужев-Рюмін був далекоглядним політиком, який знав більшість тонкощів європейських дипломатичних відносин. Він зумів цілком правильно визначити основні завдання, що стояли перед російською дипломатією в той період, вказав її явних та таємних супротивників, прямих та потенційних союзників. Зовнішньополітична концепція Бестужева-Рюміна була загалом мало динамічною, але водночас досить гнучкою, оскільки передбачала використання різноманітних методів задля досягнення поставленої мети й протиборства з дипломатичними противниками, уникаючи у своїй відкритої конфронтації. Проте слід зазначити, що у програмі канцлера домінувала антипрусська спрямованість» .

Програму зовнішньополітичного курсу, запропоновану О.П. Бестужевим, Єлизавета Петрівна прийняла під впливом подій осені 1744, коли становище в Європі знову загострилося у зв'язку з відновленням військових дій Пруссії проти Австрії.

Бестужев-Рюмін розпочав виконання своєї програми.

22 травня 1746 р. було підписано союзний договір строком на 25 років між Росією та Австрією. Договір передбачав надання взаємної допомоги військами у разі, якщо союзник зазнає нападу з боку третьої держави. Угода з Австрією на даному етапі відповідала інтересам Росії та дозволила ефективно протистояти розширенню прусської агресії в Європі.

Слідом за підписанням російсько-австрійського союзного договору в Петербурзі почалися російсько-англійські переговори про укладення субсидної конвенції - особливого виду союзного договору, умови якого передбачали утримання військ однієї з сторін, наданих їй іншою стороною. Таким чином Російська імперія розраховувала залучити Англію для боротьби з прусською агресією, що росте. З червня до жовтня 1747 р. було підписано три конвенції.

У результаті підписання союзного договору з Австрією та трьох субсидних конвенцій з Англією твердо визначило позицію Росії та відіграло значну роль у зупиненні прусської агресії та у закінченні війни за Австрійську спадщину.

Бестужев-Рюмін із тривогою спостерігав, як погіршується здоров'я Єлизавети. Єдиний порятунок собі канцлер знайшов у підтримці дружини Петра III, великої княгині Катерини Олексіївни. Задуманий ним план мав призвести до повалення Петра III і царювання Катерини за провідну роль управлінні самого Бестужева-Рюмина. Однак змова була швидко розкрита. Олексія Петровича було заарештовано.

Арешт Бестужева сучасний вітчизняний історик О.В. Анісімов описує так: «Вранці 25 лютого 1758 р. до канцлера графа Олексія Петровича Бестужева-Рюміна приїхав кур'єр і передав усний указ імператриці Єлизавети Петрівни терміново з'явитися до палацу. Канцлер відповідав, що він хворий... Усі знали, на що хворіє перший сановник Росії. Вранці він страшенно страждав від похмілля.

Кур'єр приїхав до нього вдруге. Бестужев, стогнучи, сів у свою карету і подався до Зимового палацу. Наближаючись до під'їзду палацу, він здивувався, коли гвардійська варта не віддала йому честь, а оточила карету. Майор гвардії заарештував канцлера і повіз додому під конвоєм. Яке ж було здивування Бестужева, коли він побачив свій будинок, зайнятий гвардійцями, "вартових біля дверей свого кабінету, дружину та сімейство в кайданах, на паперах своїх печатки"! Втім, граф філософськи сприйняв царську немилість - він чекав на неї давно. Чуйний нюх старого царедворця підказував, що настав час подумати і про суму, і про в'язницю... Та про це він ніколи не забував - він жив у тривожні, неспокійні часи і при цьому рвався до влади, любив владу, а це небезпечно. ..» .

Вирок Бестужеву було складено своєрідно: «Якщо я, велика государиня, самодержиця, вільна у своїх рішеннях, караю колишнього канцлера Бестужева, це і є безсумнівне свідчення його провини перед державою. Ось і вся оповідь!» . Бестужев був заарештований, позбавлений чинів, звань, орденів і 1758 р. засланий у свій підмосковний маєток.

Проте що зійшла 1762 р. на престол Катерина II викликала із заслання опального дипломата, зробила його генерал-фельдмаршалом і «першим імператорським радником». Але якщо на початку свого правління Катерина потребувала порад мудрого дипломата, то потім вона знайшла молодших сподвижників. Фаворитом Катерини Великої Бестужев не став. 10 квітня 1768 р. Олексій Петрович Бестужев-Рюмін помер.

Ще за життя А.П. Бестужев-Рюмін неодноразово удостоювався безсторонніх оцінок з боку сучасників. Так, прусський генерал Х.Г. Манштейн писав у своїх мемуарах: «Бестужев, російська за народженням, походить від доброго і стародавнього прізвища; надійшовши на службу, він був визначений камер-юнкером до герцогині Курляндської...; кілька років по тому, його відправили як резидент до Гамбурга, на місце, яке до нього займав його батько; після цього він служив у званні міністра при різних дворах і, нарешті, при копенгагенському. Перебуваючи при герцогині, він завів велику дружбу з Біроном, який згодом подбав про його щастя. Після падіння Волинського він був зроблений кабінет-міністр... імператриця Єлисавета, вступивши на престол, дала йому посаду віце-канцлера на місце графа Головкіна, і після смерті князя Черкаського вона звела його в звання канцлера. У нього не бракує розуму, він знає справи за довгим навичкою і дуже працьовитий; але в той же час пихатий, користолюбний, скупий, розращений, до неймовірності брехливий, жорстокий і ніколи не прощає, якщо йому здасться, що хто-небудь завинив перед ним в дрібниці».

Катерина II у характері Бестужева відзначила таке: «Він вселяв до себе набагато більше страху, ніж прихильності, був до надзвичайно пронизливий і підозрілий, твердий і непохитний у своїх думках, досить жорстокий з підлеглими, ворог непримиренний, але один друзів своїх, яких не залишав. , Поки вони самі не зраджували йому; в іншому невживливий і в багатьох випадках дріб'язковий... а характером своїм незмірно перевищував дипломатів царської передні», а також «його важко було водити за ніс».

Один із сучасних дослідників в такий спосіб представляє нам образ Олексія Петровича: «Бестужев... був типовим діячем свого століття - визнаним майстром закулісних придворних інтриг, підступним і хитрим царедворцем. Якби він був іншим, він навряд чи зумів би втриматися при єлизаветинському дворі, тому що не мав відношення до перевороту 25 листопада 1741 р., не користувався симпатіями імператриці, не був, як Воронцов, одружений з її родичкою» . Інший дослідник у сфері історії зовнішньої політики України Росії - Шапкіна А.Н. також дає неоднозначну оцінку канцлеру: «Бестужев-Рюмін був досить рідкісну постать у політичному житті Росії цього періоду. Епоха фаворитизму набирала сили. Лідери імператриць надавали значний, іноді визначальний вплив на рішення своїх найясніших покровительок. Бестужев-Рюмін ж, користуючись великим впливом на Єлизавету, що визнавали та її доброзичливці (яких було дуже мало), і вороги (яких було більш ніж достатньо), ніколи не був її фаворитом. Величезна працьовитість, проникливий розум, блискучі дипломатичні здібності, вміння переконувати дозволили йому стати переможцем у найскладнішій та найжорстокішій боротьбі з «французькою партією» та її прихильниками. Однак не слід ідеалізувати віце-канцлера: він був сином свого часу. Вважаючи, що ціль виправдовує кошти, Бестужев-Рюмін дуже часто користувався далеко ще не чесними методами, властивими придворним інтриганам всіх європейських держав, серед яких і перлюстрація кореспонденції противника, і підкуп, котрий іноді шантаж» .

Отже, підіб'ємо підсумок, Олексій Петрович Бестужев-Рюмін представився нам царедворцем, який має всі якості майстерного дипломата: він був розумний, холоднокровний і розважливий, добре розбирався в європейській політиці, при необхідності спритний. Проте зовнішньополітичний курс, який проводив Бестужев-Рюмін, відрізнявся продуманістю, принциповістю і чіткістю в захисті інтересів Росії.

Рецензенти:

Сорокін Ю.А., д.і.н., професор кафедри дореволюційної вітчизняної історії та документознавства ФДБОУ ВПО «Омський державний університетім. Ф.М. Достоєвського», м. Київ.

Максименко Л.А., д.філос.н., завідувач кафедри філософії ДБОУ ВПО «Омська державна медична академія», м. Омськ.

Бібліографічне посилання

Бєлова Т.А. ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ БЕСТУЖЕВ-РЮМІН (КАНЦЛЕР ЄЛИЗАВЕТИ ПЕТРОВНІ): ІНТРИГАН У ВЛАДИ // Сучасні проблеминауки та освіти. - 2014. - № 5.;
URL: http://science-education.ru/ru/article/view?id=14731 (дата звернення: 02.04.2020). Пропонуємо до вашої уваги журнали, що видаються у видавництві «Академія Природознавства»

М.Ю. Анісімов

РОСІЙСЬКИЙ ДИПЛОМАТ
А.П. БЕЗТУЖІВ-РЮМІН (1693-1766)

М.Ю. Анісімов

Анісімов Максим Юрійович- Молодший науковий співробітник Інституту російської історії РАН.
Нарис створено за підтримки Російського гуманітарного наукового фонду (проект №04-01-00-106а).

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін належить до видатних дипломатів Росії. Він залишив яскравий слід в історії міжнародних відносин Європи, але, незважаючи на це, не розбещений увагою істориків.

У ХІХ ст. відомості про Бестужева-Рюміна, переважно біографічного характеру, містилися у різних збірниках, як, наприклад, у " Біографії російських генераліссимусів і генерал-фельдмаршалов " Д.Н. Бантиш-Каменського. Найдокладнішою біографією Бестужева є стаття А. Преснякова в "Російському біографічному словнику" 1900 р., перевиданому в 1992 р. У сучасний період оцінювалася вже політична спадщина Бестужева - нарис О.М. Шапкіної про його діяльність у перші роки перебування на канцлерській посаді, включений до збірки "Російська дипломатія в портретах", та статті М.М. Яковлєва у збірці "Британія та Європа". Зовнішньополітична концепція Бестужева розглядалася у спільних працях, присвячених його епосі, - роботі М.М. Яковлєва "Європа напередодні Семирічної війни", двох монографіях Є.В. Анісімова - "Росія в середині XVIII століття" та "Єлизавета Петрівна". Французька дослідниця Ф.-Д. Ліштенан, робота якої "Росія входить до Європи" отримала в 1998 р. премію Французької академії, взагалі не розглядає Бестужева як політика, який мав продуману систему орієнтирів, і вважає, що "Довгі роки Бестужев ставив зовнішню політику Росії у залежність від стану її фінансів і укладав союзи з тими, хто платив більше грошей" . У перерахованих роботах не досліджувалося ставлення канцлера до суміжних Росії держав та можливостей територіального розширення країни. Потребують уточнення і причини падіння впливу канцлера на зовнішню політику країни.

ЗЛІТИ ТА ПАДІННЯ БЕЗТУЖЕВА-РЮМІНА

22 травня (1 червня) 1693 р. в сім'ї московського дворянина Петра Михайловича Бестужева та його дружини Євдокії Іванівни народилася третя дитина, яка отримала ім'я Олексій. Рід його, за легендою, походив від англійця Гавриїла Беста, який виїхав до Росії в 1403 р., син якого, Яків Рюма, був боярином Івана III. Насправді Олексій Петрович був нащадком новгородців, виведених до Москви Іваном ІІІ після ліквідації незалежності Новгорода. Прізвище його має російське коріння: "безстуж"- не докучливий нічим. З 1701 р. Бестужевы стали писатися Бестужевими-Рюміни. Батько майбутнього канцлера служив воєводою у Симбірську, виконував дипломатичні доручення у Відні та Берліні, а 1712 р. став обер-гофмейстером у герцогині курляндської Анни Іоанівни. Потім безуспішно намагався допомогти побічному синові польського короля Августа II графу Моріцу Саксонському отримати герцогський престол у Курляндії. У 1728 р. Анна Іоанівна звинуватила його в розкраданнях, у 1730 р. він був засланий до села, але у 1737 р. звільнений. Від, що зійшла на престол 25 листопада 1741 р. Єлизавети Петрівни Петро Михайлович (разом із синами) в 1742 р. отримав графський титул. Наступного року він помер.

Обидва його сини, старший - Михайло (1688-1760) і молодший - Олексій у 1708 р. були відправлені Петром I серед багатьох дворянських дітей на навчання за кордон. Олексій навчався у Копенгагені, потім у Берліні. Показав прекрасне знання іноземних мов (латинської, французької та німецької), завершив освіту подорожжю Європою і в 1712 р., у віці 19 років, отримав перше дипломатичне доручення - призначення "дворянином посольства" в російське представництво в Гаазі та на Утрехтському конгресі, тодішньому осередку європейської політики, що завершив війну за Іспанську спадщину (1700-1713 рр.). Посольством керував відомий петровський дипломат князь Б.І. Куракін.

У 1713 р. курфюрст Ганновера Георг-Людвіг звернув увагу на молоду людину в свиті російського посланця в Гаазі і запросив його до себе на службу. Петро не заперечував проти переходу Бестужева на іноземну службу, сподіваючись, що молодий дипломат, який подає надії, набуде при європейському дворі нових умінь. У 1714 р. Георг-Людвіг став англійським королем Георгом I і відправив Бестужева в Росію з повідомленням про цю подію, щоб той став посланником Англії в Росії, що з радістю було прийнято Петром I. Коли в 1716 р. царевич Олексій утік з Росії, Бестужев відправив до нього листа, в якому заявляв, що завжди був готовий йому служити, але, перебуваючи в Росії, не міг цього зробити, а тепер царевич може їм розташовувати. Якби Петро дізнався про це, оповідання про Олексія Бестужева на цьому і закінчилося б, але Бестужеву пощастило. У 1717 р. Петро відкликав його з англійської служби, у 1718 р. він став обер-камер-юнкером при дворі Анни Іоанівни, де тоді служив його батько; а 1720 р. - резидентом у Данії. Тут він зумів відзначитися, коли 1 грудня 1721 р. влаштував урочистості з нагоди укладання Ніштадтського миру. Він хотів викарбувати на датському монетному дворі з цього приводу медалі з портретом Петра I. Проте данці заявили, що фраза на медалі: "дарувавши Півночі давно очікуваний спокій". погана для їхньої країни, і карбувати медалі відмовилися. Тоді Бестужев вибив їх у Гамбурзі і роздав іноземним дипломатам та датським політикам, які змушені були їх прийняти. Петро, ​​який перебував на Каспії, дізнавшись про це, особисто написав резиденту в Копенгагені лист подяки. У 1723 р. нагородив його у Ревелі своїм нагрудним портретом, обсипаним діамантами (на той час дуже висока нагорода), а 1724 р., на коронації своєї дружини Катерини, імператор зробив Бестужева в дійсні камергери.

У 1725 р. Петро помер, і кар'єра Бестужева зупинилася. Всесильний тоді А.Д. Меншиков пам'ятав протидію з боку П.М. Бестужева своїм планам стати герцогом у Курляндії і не збирався заступатися його синові. Після приходу до влади Анни Іоанівни у 1730 р. Олексій Петрович покинув Копенгаген. Він обійняв значно менш престижну посаду резидента в Гамбурзі та Нижньому Саксонському окрузі, але вже наступного року отримав повноваження надзвичайного посланця. У 1733 р. він зумів надати рідкісну послугу імператриці, вилучивши з архіву в місті Кіль (Шлезвіг-Гольштейн) заповіт Катерини I, що знаходився там, за яким у разі, якщо Петро II не залишить спадкоємців, престол переходив до Анни Петрівни (матері майбутнього Петра III ), потім Єлизаветі Петрівні, за умови переваги їхніх нащадків-чоловіків перед жінками.

Далі кар'єра Бестужева знову пішла вгору. Наприкінці 1734 р. його знову переводять до Данії, але з нагородженням орденом Св. Олександра Невського. Він зберігає і колишній пост у Гамбурзі. У 1736 р. отримує чин таємного радника, а 25 березня 1740 -дійсного таємного радника і закликається до двору в Петербург. Ганні Іоанівні залишалося жити кілька місяців, та її фавориту Е.І. Бірон потрібен був союзник у боротьбі проти графа А.І. Остермана, який тоді керував зовнішньополітичними справами. Бірон познайомився з Бестужовим у Петербурзі, куди той привіз викрадений заповіт Катерини I. Ймовірно, він уже тоді помітив спритного дипломата, і подальші підвищення Олексія Петровича у Копенгагені – справа його протекції.

Після смерті Анни Іоанівни 17 жовтня 1740 р. Бірон стає регентом за малолітнього Іоанна Антоновича. Автором маніфесту про цю подію був Бестужев-Рюмін, який після страти противника Бірона кабінет-міністра А.П. Волинського зайняв його місце та отримав орден Білого Орла.

Коли регента Бірона скинув фельдмаршал граф Б.Х. Мініх, Олексій Петрович одразу опинився у в'язниці, розгубився і дав свідчення проти Бірона. Потім, при очній ставці з ним, відмовився від своїх свідчень, пославшись на погрози та жорстоке поводження у в'язниці. Його засудили до четвертування, потім помилували, але позбавили посад та нагород та відправили на заслання. У жовтні 1741 р. російська правителька Ганна Леопольдівна, мати Іоанна Антоновича, дозволила Бестужеву перебувати у столиці.

Переворот 25 листопада 1741 р. звів на російський престол Єлизавету Петрівну. Вона повернула до двору і колишніх опальних соратників її батька, і жертв колишнього режиму, за винятком Бірона. Мініх та Остерман вирушили на заслання. Одному з організаторів змови – лейб-медику Єлизавети французу І.Г. Сходу знадобився досвідчений і розумний дипломат, обов'язково російський за походженням, оскільки переворот 25 листопада, на думку змовників, мав показати всім, що тепер покінчено з німецьким засиллям. Бестужев-Рюмін був людиною розумним, досвідченим дипломатом, російським за походженням, сином соратника Петра I, сам служив імператору, безвинно постраждав за колишнього правління, і здавався Лєстоку, який міг з ним познайомитися ще до перевороту, найкращою кандидатурою на зміну засланих керівників зовнішньої країни.

Бестужеву підтримка Лестока дала багато: він став співавтором маніфесту про сходження на престол Єлизавети, 30 листопада 1741 р., через п'ять днів після перевороту, в день св. Андрія Первозванного та ордену його імені, отримав цю найвищу нагороду Російської імперії. Потім він стає сенатором. Головним директором над поштами, 12 грудня 1741 р. обіймає посаду віце-канцлера, а липні 1744 р. - вищий державний пост канцлера. Залишається на цій посаді довгих 14 років, до 1758, незважаючи на протидію деяких європейських дворів і своїх недругів при дворі Єлизавети.

БЕЗТУЖІВ-РЮМІН І ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА

Ще з ХІХ ст. було прийнято вважати, що Бестужев був повновладним господарем зовнішньої політики Росії при лінивій і легковажній Єлизаветі, яка у всьому довіряла канцлеру і дозволяла йому робити все, що він забажає, не маючи можливості та бажання протистояти його волі. Однак при знайомстві з справжніми документами того часу ця думка поступово переглядалася, хоча й досі можна зустріти твердження, ніби всі успіхи та невдачі зовнішньої політики Єлизавети належать саме Бестужеву.

У 1863 р. в "Російському архіві" був надрукований лист голштинського принца Августа (Фрідріха-Августа), двоюрідного дядька спадкоємця російського престолу Петра Федоровича (майбутнього Петра III), де він просив Єлизавету підтримати його відмову від одруження, яку у забезпечити собі безпроблемне співіснування з герцогством Шлезвіг-Гольштейном (вірніше лише Гольштейном, оскільки Шлезвіг давно був захоплений Данією). Данія цим сподівалася тримати принца та її нащадків під своїм контролем. Бестужев додав до листа власну думку: заради спокою на Балтиці та союзу Росії з Данією у цій суперечці слід підтримати Копенгаген. Єлизавета відмовила Бестужеву. Цей факт змусив видавця "Російського архіву" П.І. Бартенєва написати у примітках: "Імператриця Єлизавета Петрівна не зовсім цуралася занять державними справами, як у нас думають" .

Справи Шлезвіг-Гольштейна взагалі були постійним головним болем Бестужева, котрій це невелике північнонімецьке герцогство, кероване спадкоємцем російського престолу, було тим самим, ніж англійської парламентської опозиції був Ганновер, спадкове володіння англійських королів, - тобто. непотрібним доважком до держави, що постійно створює проблеми та заважає налагоджувати європейську політику країни.

Шлезвіг-Гольштейн мав територіальні претензії до Данії (що згадувалося вище захоплення Данією Шлезвіга), яка змушена була звертати на них особливу увагу, оскільки за герцогством стояла Росія. З герцогом Шлезвіг-Гольштейна -племінником Єлизавети, російським великим князем Петром Федоровичем - Копенгагену не вдавалося домовитися. Данський король Фредрік V запропонував спадкоємцю російського престолу обміняти його родові володіння на Ольденбург та Дельменгорст, додавши до них велику суму грошей. Переговори ні до чого не привели і до травня 1751 були зірвані. Бестужев намагався в цій ситуації вплинути на Єлизавету спочатку особисто, потім за допомогою інших впливових сановників. Вони представили імператриці свою думку, що у тому, що у разі зриву переговорів Данія перейде у табір противників Росії, тобто. піде на союз із Францією, Пруссією та Швецією, а це загрожує втратою російського впливу в стратегічно важливому регіоні. Єлизавета скликала Конференцію, або Імператорську Раду, що складалася з головних дійових осіб її царювання. Рада підтримала думку Бестужева. Після цього імператриця звернулася до трьох членів Колегії закордонних справ, одним із яких був віце-канцлер М.І. Воронцов, і запитала їхню думку. Вони також підтримали рішення Конференції, на думку Ф.Д. Ліштенан, "зі страху перед канцлером"Хоча той же Воронцов ніколи не соромився не погоджуватися з Бестужовим. Тоді Єлизавета вирішила вивести голштинські справи із ведення Колегії та повністю передати їх в управління свого спадкоємця. Вона, певно, вважала, що таким чином її дитячий племінник швидше навчиться захищати державні інтереси на міжнародній арені. Не лише російські придворні були одностайні у питанні про Шлезвіг-Гольштейна, а й союзні австрійці. Вочевидь, не знаючи російських реалій, через російського посла графа Г.К. Кейзерлінга радили канцлеру Бестужеву залагодити голштинську проблему: "Бо дідацький двір тільки у цій справі перебуває з Францією в союзі". Споріднені почуття Єлизавети явно шкодили становищу Росії у Європі, але Бестужев був безсилий.

На нього чекала і ще одна невдача: курляндська справа. У 1740 р. герцог Курляндії, васальної території Речі Посполитої, Бірон був засланий, і престол у Мітаві виявився вакантним. На початку літа 1749 р. до Саксонії, до свого зведеного брата, польського короля Августа Ш, приїхав колишній претендент на Курляндію граф Моріц Саксонський, який став французьким маршалом. Він побував також і в Берліні, де його добре прийняв Фрідріх II, який заявив про свою підтримку його домагань на Курляндію та запропонував графу руку своєї сестри. У самій Речі Посполитій почали лунати голоси на користь визволення Єлизаветою Бірона.

Польсько-саксонський резидент генерал К.3. Арним, який прибув до Петербурга 5 квітня 1750 р., 31 травня надіслав листа Бестужеву з проханням про звільнення Бірона, приклавши до нього копію звернення про це Августа III. Резиденту потрібно було вручити звернення особисто Єлизаветі, але його аудієнція постійно відкладалася, і перший міністр Серпня III граф Брюль нервував, бо сподівався вирішити питання до відкриття польського сейму. 25 липня, 29 серпня, 5 і 26 вересня Арнім знову пред'являв Бестужеву листи графа Брюля про "Нетерплячості, що множиться в нації"у справі визволення Бірона. У цей час всі союзні Росії держави - Австрія, Англія та Голландія - передали спільне клопотання російському двору про звільнення герцога Курляндського. 21 листопада 1750 р. генерал Арнім знову показував Бестужеву новий лист Брюля, в якому той наказував ще раз просити аудієнції у імператриці, оскільки настала зима, Єлизавета перестала здійснювати розважальні поїздки і в неї з'явився час для прийому іноземних дипломатів. Наприкінці 1750 - на початку 1751 р. Арніму, мабуть, вдалося вручити грамоту свого короля, оскільки 29 грудня (9 січня н.с.) він запитував Бестужева про відповідь імператриці. На початку травня 1751 р. польсько-саксонський посланець знову звернувся до Бестужева в багатосторінковому листі, радячи відпустити Бірона і висуваючи аргумент, що, мовляв, багато хто в Польщі, та й у Європі думає, ніби Росія збирається привласнити Курляндію. Нічого не домігшись, 29 липня Арнім повідомив російського канцлера про своє відкликання.

Що відбувалося тим часом при петербурзькому дворі й у чому причина завзятого мовчання російських офіційних осіб? Сам канцлер Бестужев був активним прихильником визволення Бірона. Він представив Єлизаветі Петрівні реляцію російського посланця в Дрездені графа Кейзерлінга, який рекомендував звільнити Бірона, з власними доводами: повернення опального герцога в Курляндію зможе позбавити Росію від можливих грошових претензій Речі Посполитої (Петербург отримував з Кур'єра). рук недоброзичливців Росії-Франції, Пруссії та Швеції, припинить їх інтриги з цього приводу в Польщі та зміцнить позиції Російської імперії у Прибалтиці. Для забезпечення безпеки перебування Бірона за межами Росії Бестужев пропонував взяти його синів у російську службу, щоб вони тим самим були заручниками (Бірон, що клявся у вірності Єлизаветі, і сам пропонував це в листах до віце-канцлера М.І. Воронцова). Імператриця відповіла канцлеру рішучою відмовою, та її подальші спроби вплинути на Єлизавету через її лідера А.Г. Розумовського успіху не мали.

Безперечно, причиною пригод "нещасливого" Бірона стала позиція Єлизавети, викликана суто особистими причинами. У листі Бестужева Разумовському нічого не йдеться про причини відмови, отже, справа була не в політичній логіці. Невідомо, чи підтримував хтось імператрицю в її намірах щодо Бірона, швидше за все, вона поодинці протистояла безпрецедентному тиску не лише з боку свого канцлера, а й усіх союзних Росії держав, стурбованих можливим посиленням у Прибалтиці ворожих ним та Росії держав – Франції та Пруссії, а також дестабілізацією у Речі Посполитій. Єлизавету навряд чи цікавили 80 тис. талерів на рік, які отримував її двір із секвестрованих володінь Бірона, - заради принципів імператриця легко жертвувала доходами скарбниці. Скажімо, 1742 р. вона розпорядилася вислати з Росії всіх євреїв і не впускати їх більше в країну, незважаючи на те, що єврейська торгівля приносила державі вагомий прибуток. На уявленні Сенату вона наклала резолюцію: "Від ворогів Христових не бажаю цікавого прибутку" .

Таким чином Єлизавета Петрівна цілком відповідала імператорському титулу, який дістався їй у спадок від батька. Вона сама приймала рішення, вміла не піддаватися ніякому тиску, отже й у успіхи Росії на той час, й у невдачах важливу роль зіграв як Бестужев-Рюмин, а й імператриця.

І все-таки рішення Єлизавети Петрівни із зовнішньополітичних питань переважно залежали від канцлера Бестужева. Він приходив до імператриці на доповідь з виписками з реляцій російських представників при іноземних дворах, зачитував те, що вважав важливим, додавав до цього свій письмовий варіант дій, з розлогим обгрунтуванням. Зазвичай Бестужев наводив одразу кілька різнобічних доказів (зайвий доказ того, що Єлизаветі було непросто нав'язати свою думку), обширність яких стомлювала государину і робила її поступливішою. Проте імператриця завжди пам'ятала, що вона дочка Петра Великого, і нікому не дозволяла наказувати їй рішення. Іноземні посланці часто звинувачували її в лінощі та любові до розваг, але імператриця уникала спілкування, як у випадку з польсько-саксонським резидентом Арнімом, не тому, що не могла знайти для нього часу, - вона не хотіла псувати стосунки з його двором, відмовляючись виконати прохання. На честь Єлизавети, вона ніколи не піддавалася першому враженню і приймала рішення, тільки ретельно обдумавши їх, що знову ж таки вимагало часу. Вона могла запитати думку інших, вислуховувала їх поради особисто, оскільки знала, що в Бестужева при дворі безліч недругів. Головним аргументом для Єлизавети було те, як у цій ситуації діяв її батько. Якщо ж справа стосувалася найважливіших для країни зовнішньополітичних питань, Єлизавета скликала згадувану вище Імператорську Раду, яка була спадкоємцем Верховної таємної ради Катерини I та Кабінету Анни Іоаннівни. Рада (чи Конференція) обговорювала, наприклад, як ситуацію з Гольштейном і Данією, а й питання, чи готувати війну з Пруссією в 1753 р., чи продовжувати будівництво фортеці Св. Єлизавети на південних рубежах країни, проти чого в 1755 р. активно заперечувала Туреччина. Думка канцлера там не завжди була вирішальною. Та й Єлизавета, як у випадку з Гольштейном, не завжди дотримувалася рекомендацій своїх радників.

БЕЗТУЖІВ-РЮМІН У ПРИДВІРНІЙ БОРОТЬБІ

При дворі завжди існувало угруповання, опозиційне Бестужеву. Він багато разів здобував над нею перемоги, часто програвав сам, але ця система двох придворних партій ніколи не змінювалася, а це свідчить про те, що така "система стримувань і противаг" була вигідна Єлизаветі Петрівні, підтримувалася та заохочувалася нею.

Якщо " партію " Бестужева по зовнішньополітичної орієнтації можна назвати " англо-австрійської " , його противників - " французької партією " , спочатку - " франко-пруської " . На початку правління Єлизавети ця партія панувала при дворі, оскільки саме вона брала активну участь у будівництві нової імператриці. Її складали французький посол маркіз де Ла Шетарді, вихователь великого князя Петра Федоровича О.Ф. фон Брюммер і вже згадуваний лейб-медик імператриці француз Лесток. Втім, вплив цього угруповання був відносним. Незважаючи на допомогу у підготовці перевороту шведського резидента Е.М. Нолькена та його союзника Шетарді, Єлизавета завжди, навіть під час підготовки змови, відмовлялася поступатися Швеції (що розпочала війну з Росією незадовго до її царювання) якусь частину завойованої Петром Прибалтики.

Саме Лесток та Шетарді залучили до двору Єлизавети Бестужева-Рюміна, допомогли йому стати віце-канцлером і потім все життя шкодували про це. Він виявився противником їхнього курсу на зближення з Францією, оскільки бачив, що Версаль бажає відтіснити Росію назад у глиб Євразії. Маркіз Шетарді та Лесток, на правах друзів імператриці, стали радити їй усунути Бестужева. Єлизавета вислуховувала їх, але Бестужев зберігав свою посаду. Поступово вплив колишніх соратників на Єлизавету слабшав. Ще в 1742 р. німецький математик, що служив Бестужеву. Російської академіїнаук X. Гольдбах розкрив дипломатичний шифр французького посольства, і Бестужев, накопичивши матеріал, представив імператриці виписки із перехопленого листування Шетарді.

Шетарді писав про те, що Єлизавета лінива, ніколи не розмірковує, воліючи вдаватися до розваг з фаворитами. Такого Єлизавета пробачити не могла. 6(17) червня 1744 р. маркіз Шетарді був висланий із Росії. Потім без особливого галасу країну залишили інші соратники маркізу. У березні 1748 р. Схід, листування якого Бестужев також показав Єлизаветі, був підданий тортурам і засланий у Великий Устюг. Але вплив Бестужева не став від цього абсолютним. Партію противників очолив його заступник, віце-канцлер граф М.І. Воронцов (1714-1767), колишній паж цесарівни Єлизавети та один із найактивніших учасників перевороту 25 листопада 1741 р. Він був одружений на двоюрідній сестрі Єлизавети, графині Ганні Карлівні Скавронській. Відсутність особливих здібностей врівноважувалося у ньому відсутністю амбіцій. Воронцов був чесною, тихою та спокійною людиною. Один із небагатьох придворних він залишив про себе гарну пам'ять у всіх, хто його знав. Якщо Бестужева можна повним правом назвати " західником " , то Воронцов був " грунтником " . Він виріс у Росії, був далекий від іноземних дворів зі своїми інтригами, цінував родинні зв'язки, щиро допомагав православним сербам і чорногорцям, котрі зверталися до Росії по допомогу і при цьому любив французьку культуру і саму Францію, де одного разу побував. Бестужев намагався позбавити його впливу на імператрицю, зокрема, використовуючи епізод, коли Воронцов, подорожуючи Європою 1745 р., заїхав до Фрідріха II. Це не сподобалося Єлизаветі, але вона швидко вибачила Воронцова. Сам Воронцов, не відчував схильності до інтриг, зрозумів, що Бестужев своєму посаді надовго, і колишні затяті придворні баталії змінилися " холодної війною " .

Другим лідером " французької партії " був молодий лідер імператриці І.І. Шувалов (1727-1797), який почав службу при дворі в 1742 р. і увійшов у фавор в 1749 р. Людина явно неординарна, він відмовився від графського титулу, великих земельних пожалувань і навіть посади віце-канцлера, коли його Воронцов. З іншого боку, І.І. Шувалов відомий як покровитель М.В. Ломоносова та перший куратор Московського університету. Він був одним із найосвіченіших людей свого часу і, як і Воронцов, галоманом.

Видатним противником Бестужева-Рюміна став його старший брат Михайло, який перейшов у "партію" Воронцова, швидше за все, з особистих мотивів. Він був скривджений на молодшого Бестужева: той не допоміг йому ні тоді, коли його дружина А.Г. Ягужинська в 1743 р. за участь у змові проти Єлизавети була з "урізаною" мовою заслана до Сибіру, ​​а він сам три місяці просидів у в'язниці, ні тоді, коли в 1749 р. вирішив одружитися вдруге (хоча Ягужинська була жива) і таємно повінчався у Дрездені з саксонкою Гаугвіц. Єлизавета була обурена, довго не визнавала цей шлюб, і канцлер приєднався до її думки.

А.П. Бестужев було знайти спільну мову як з угрупуванням Воронцова-Шувалова, але й " молодим двором " спадкоємця російського престолу. Він розумів, що прихід Петра Федоровича до влади зруйнує його "систему" і зашкодить Росії. великий князьПетро Федорович, шанувальник Фрідріха II, не приховував своєї ненависті до канцлера. Дружина спадкоємця Катерина Олексіївна спочатку боролася з Бестужовим, який вважав її агентом Фрідріха II (Бестужев пропонував одружити Петра Федоровича на саксонській принцесі), але в 1756 р. канцлер і велика княгиня знайшли спільну мову, плануючи після смерті. країною від імені.

На придворну боротьбу Бестужев, один проти всіх, витрачав дуже багато сил. У його оточенні не було жодної хоч якоїсь значної постаті. Однак його голос при дворі не заглушався лихослів'ям і нашіптуванням придворних та різними зовнішньополітичними пропозиціями численних супротивників.

"СИСТЕМА ПЕТРА ВЕЛИКОГО"

Коли 1742 р. Бестужев-Рюмин отримав посаду віце-канцлера, він фактично виконував роботу свого начальника, оскільки тодішній канцлер князь А.М. Черкаський постійно хворів та справами не займався. Таким чином Бестужев 16 років керував зовнішньою політикою Російської імперії. Приблизно до середини 40-х XVIII ст. у його уявленні остаточно склалася концепція російської зовнішньої політики України. Він залишався вірним їй до кінця своєї кар'єри, незважаючи на те, що вона вже не відповідала духові часу. Він викладав її в уявленнях до імператриці та листах до Воронцова, назвавши "системою Петра Великого", тим самим підкреслюючи вірність і наступність ідеям отця Єлизавети, яка і сама вважала, що покликана продовжувати справу свого "вічної пам'яті батька".

Суть цієї "системи" полягала в наступному. Бестужев писав, що з Петра завжди були постійні союзники, з допомогою яких контролював сприятливий для Росії стан справ у Європі та спокій на кордонах. Союзниками Росії були " морські держави " - Англія та Голландія. З ними велася вигідна торгівля, вони забезпечували російську армію субсидіями, і навіть допомагали контролювати ситуацію північ від Європи, у Балтійському регіоні. З Росією вони не повинні мати територіальних суперечок, вважав Бестужев. Ще важливішим союзником була Австрія. З Віднем канцлер уклав союзний договір у 1746 р. Австрія була необхідна Росії для боротьби із спільним противником – Османською імперією, а також для забезпечення контролю над протяжною та нестабільною Польщею. Бестужев пам'ятав, що за підтримки Відня Петербургу в 1735 р. вдалося затвердити на польському престолі російського кандидата - курфюрста Саксонії Августа III, який був ще одним союзником Росії. Звичайно, Росію цікавила не Саксонія як така - слабке та небагате німецьке курфюрство, а саме її монарх, король Речі Посполитої. На рубежі 40-50-х років Росію та Австрію зблизила ще одна спільна турбота - Пруссія.

Пруссії, "потайному ворогові", Бестужев приділяв багато уваги. У 1743 р. Росія підписала з прусським королем Фрідріхом II договір про оборонний союз, але поведінка цього монарха під час війни за Австрійську спадщину (1740-1748 рр.), коли Фрідріх II постійно порушував усі свої договори, то укладаючи союз із Францією проти Австрії , то виходячи з нього і підписуючи мир із Віднем, то знову починаючи війну проти неї в союзі з французами і т.д., показало, що в Росії з'явився агресивний і віроломний сусід, з яким важко домовитися. В результаті цієї війни Пруссія захопила багатонаселену Сілезію, що належала Австрії, відрізала Саксонію від Польщі. Понад те, тоді Фрідріх II захопив Дрезден і вигнав звідти у Польщу короля Августа III. Польща могла стати ареною дій прусського короля, що, враховуючи величезне протягом не захищеного природними перешкодами російсько-польського кордону, змусило б Росію надовго відволіктися від інших зовнішньополітичних справ. Сестра прусського короля була дружиною спадкоємця шведського престолу. Спираючись на підтримку швагра, він міг знову порушити питання про перегляд підсумків Північної війни, як Стокгольм вже намагався зробити це в 1741-1743 роках. До кінця війни за Австрійський спадок Бестужеву стало зрозуміло, що потрібно будь-якими засобами "скоротити сили" Фрідріха II.

Хоча Бестужев було знати задумів прусського короля, він оцінив його дії і зробив абсолютно правильні висновки. У 1752 р. Фрідріх II написав свій " Перший політичний заповіт " , з яким дореволюційним історикам не вдалося ознайомитися. Фрідріх II вважав, що у Росії та Пруссії немає глибинних причин для ворожнечі, але - характерна логіка - Росія завжди буде таїти загрозу, війни з нею слід уникати, а для цього Пруссії необхідні: міцний вплив у Польщі, опора у сильній Швеції та нестабільність у самій Росії, бажано навіть громадянська війна. Фрідріх цілеспрямовано проводив політику попередження Росії, налагоджував таємні контакти зі Стамбулом, з шаною приймав представників кримського хана, намагався посилити Швецію, загравав із польськими лютеранами та Курляндією. Але прусський король взявся за те, що виявилося йому не під силу. Бестужев мав численних інформаторів по всій Європі, був обізнаний практично про всі антиросійські задуми Фрідріха II і зумів їх запобігти. У той же час завдяки старанням російського канцлера в Петербурзі не було жодного прусського інформатора (про політику Росії король мав лише ті відомості, які постачали йому підкуплені австрійський та саксонський дипломати). Фрідріх II був упевнений, що англійський вплив у Росії абсолютно, і це стало чи не основною причиною укладеного ним у 1756 Вестмінстерського договору з Англією. На початок Семирічної війни 1756-1763 років. його політика повністю збанкрутувала - він не досяг згоди Туреччини виступити проти Росії, не отримав жодної підтримки в Польщі, а спроби його сестри, королеви шведської, здійснити антипарламентський переворот у Стокгольмі в червні 1756 р. і посилити королівську владу привели Швецію до табору його ворогів. Можливо, відмовиться Фрідріх II від "превентивної" геополітичної боротьби проти Росії, росіяни та пруссаки не зустрілися б на полях Семирічної війни.

Ведучи дипломатичне протиборство з Пруссією, Бестужев у відсутності метою припинення відносин із нею (це сталося 25 жовтня 1750 р., коли було відкликано російський посланець у Берліні Р. Гросс). Характерно, що за два роки до відкликання Гросса, 9 грудня 1748 р., Єлизавета підписала рескрипт у Берлін російському посланнику Кейзерлінгу, повідомляючи про переведення в Дрезден і наказуючи дочекатися свого наступника Гросса, бо місце російського посланця при прусському дворі "завжди, і особливо за нинішніх обставин, ні на малий час порожнім залишити не належить". Два роки перебування Гросса в Берліні були для нього практично марними. Після від'їзду з Пруссії Гросс склав звіт, де вказав, що прусська влада завжди ставилася до нього холодно, уникала спілкування і за два роки лише чотири рази провела з ним офіційні зустрічі, на яких в основному висловлювала своє невдоволення політикою Росії. Більше того, сам король навмисно образив представника Єлизавети, на одному зі свят запросивши за свій стіл усіх іноземних посланців, окрім Гросса. Той безуспішно чекав на вибачення, поки не отримав з Петербурга наказ про від'їзд.

Противником Петербурга в побудовах Бестужева була і Франція, "історичний ворог" Австрії та союзник всіх суперників Росії - Туреччини, Швеції та антиросійських політиків у Польщі. Проте розрив відносин із Францією у грудні 1748 р. був ініціативою Бестужева і Єлизавети. Навпаки, після від'їзду останнього французького представника вони півроку чекали, що Версаль надішле до Петербурга хоч когось, але безуспішно. Тоді Росія відкликала своїх дипломатів. Французи не очікували на розрив. Вони, мабуть, хотіли лише провчити Росію через те, що вона відправила проти них свій корпус наприкінці війни за Австрійський спадок. Французький міністр маркіз Пюїзьйо потім вів офіційне листування з колишнім посланником Росії у Франції (все тим же Гросом), коли Гросс вже був у Берліні, і навіть докоряв його за поспішний від'їзд. Потім Пюїзьє надавав велику увагу князю А.М. Голіцину, якого Петербург відправив до Парижа неофіційно, у свиті австрійського посла (через двозначне становище Голіцина його швидко відкликали). Бестужев усіма силами чинив опір приїзду будь-якого французького емісара до Петербурга, тому французи в 1755 р. надіслали з таємним дорученням шотландця Дугласа. Також таємно, діючи цього разу через голову канцлера, Єлизавета доручила вести переговори з Дугласом віце-канцлеру Воронцову. Бестужева лякало не відновлення дипломатичних відносин як таке, а скоріше приїзд французького дипломата до Петербурга. Канцлер знав, що для Франції він ворог ще з часів Шетарді та новий французький посол обов'язково інтригуватиме проти нього. Коли в Петербурзі в ранзі повіреного у справах Франції в Росії знаходився Дуглас, якого потім мав змінити посол маркіз де Лопіталь, Бестужев у розмові з ним говорив, що маркіз везе з собою інструкції, що наказують повалити канцлера, розповідав про дії його попередників і додавав. що "Нехай маркіз Лопіталь, коли він посол, пам'ятає, хто канцлер". Інтуїція Бестужева не підвела. Саме позиція французів, союзників Росії у Семирічної війні, які наполягали на звільненні його з посади як проанглійського політика, вважає П.П. Черкасів, і стала головною причиноюйого падіння 1758 р. .

Є.В. Анісімов прав, коли називає "систему Петра Великого" "містифікацією Бестужева-Рюміна", у тому сенсі, що вона не могла у всьому відповідати політиці Петра в Європі - Петро I не завжди знаходився в рівних відносинах з Англією, Австрією та Саксонією-Польщею. Ця назва була орієнтована на Єлизавету, для якої посилання на справи та плани її батька надавали магічний вплив, хоча загалом Бестужев справді продовжував курс Петра Великого на інтеграцію Росії до Європи та забезпечення безпеки її кордонів. Ось чого чекав від своєї "системи" сам Бестужев: "Це ... імперію в такий кредит приведе, що ніхто надалі не наважиться її задерти; крім того ж ми цим іншим державам дружбу собі придбаємо" .

Бестужева часто звинувачують у хабарництві. Дійсно, він охоче приймав великі грошові суми від іноземних держав, що на ті часи не вважалося чимось надзвичайним, хоча факти хабарів і не афішувалися. Але не слідом за К. Валішевським та Ф.-Д. Ліштенан стверджувати про продажності Бестужева та її безпринципності і у тому, що англійці зуміли запропонувати канцлеру такі суми, які дозволили йому легко відмовлятися від пруських чи французьких грошей.

Бестужев брав гроші від іноземних посланців у точній відповідності до викладеної вище системи і жодного разу не відступив від неї.

Якщо гроші пропонували ті, кого він вважав союзниками Росії, він брав їх, інколи ж навіть вимагав в англійських, австрійських і польсько-саксонських представників у Петербурзі. Але ніколи не приймав грошей від пруссаків та французів, хоча постійно потребував коштів. Скажімо, коли Курляндія після заслання Бірона залишилася без герцога, до Бестужева до Петербурга у жовтні 1749 р. прибув граф Гуровський, представник претендента на Курляндію графа Мориця Саксонського. Він привіз для російського канцлера 25 тис. червоних як можливу "подяку" за підтримку кандидатури графа Моріца на курляндський престол. Бестужев відмовив йому і використав свою відмову як зайву нагоду домогтися звільнення Бірона та його відновлення на курляндському престолі. Канцлер писав фавориту імператриці Розумовському, що міг би легко взяти гроші графа Саксонського, "Але я вельми вірний її імпер.. Вороги Бестужева знали, що грошима залучити його на свій бік неможливо. Це визнав і колишній прусський посол Росії А. фон Мардефельд: "Втім, як канцлера не обходжуй, від усіх щедротів ніякого іншого плоду не буде" .

Бестужев нічого не писав про політику, яку мав проводити Петербург по відношенню до своїх сусідів, які в той же час були історичними противниками Росії. Систему його поглядів із цього питання можна виявити, звернувшись до інструкцій канцлера російським дипломатам у країнах. У канцлера вже був підготовлений надійний стартовий майданчик: війна за Польську спадщину 1733-1735 років. затвердила на польському престолі російського ставленика - Августа III, російсько-турецька війна 1737-1739 рр. та російсько-шведська війна 1741-1743 гг. відбили у турків і шведів бажання зустрічатися з росіянами на полі бою. Бестужев намагався, не допускаючи змін у сусідів, принагідно вивести їх з-під впливу Франції та Пруссії.

У Польщі, де існувала шляхетська республіка, більше схожа на анархію, оскільки будь-який депутат сейму міг скасувати його рішення, Росія прагнула зберегти колишній порядок. Сильна Польща, хай навіть їй і керував союзник Росії – Август III, Бестужеву була не потрібна. Крім того, самого короля слід утримувати від спроб посилення центральної влади, що могло б призвести до громадянської війни з місцевими магнатами. Враховуючи величезну протяжність російсько-польського кордону та його незахищеність, усобиці в Польщі змусили б Петербург відкласти такі важливі для Бестужева та Єлизавети загальноєвропейські відносини. Також треба було підтримувати у республіці дієздатну проруську партію. Ситуація була складною – союзний Росії двір (Август III та його міністр граф Генріх фон Брюль) у 1753 р. посварився зі своїми колишніми соратниками – прихильниками Росії, провідними магнатами князями Чарторийськими. Обидві сторони апелювали до Петербурга, звинувачуючи один одного. Одні в прагненні утиснути вільність, інші - повалити короля. Бестужев довго вагався, і все ж таки схилився до того, щоб підтримати "російську партію" Чарторийських. Рішучий крок було зроблено 1755 р., коли за Чарторийських виступив Лондон. З початком Семирічної війни 1756-1763 рр. ситуація змінилась. Серпень III став нещасною жертвою "ірода" - Фрідріха II, і Єлизавета однозначно підтримала його. Молодшому синові Августа, принцу Карлу, вона навіть дозволила зайняти курляндський престол, що довго пустував. Чарторійські зорієнтувалися на Лондон. Племінником князів М. та А. Чарторийських був граф Станіслав Понятовський, який прибув до Петербурга у свиті англійського посла Вільямса, а потім став польсько-саксонським посланцем у Росії та коханцем Катерини II. Нова російська імператриця позбавила Карла курляндського престолу і виключила нащадків померлого 1763 р. Августа Ш із претендентів на польську корону, віддавши її Понятовському. Бестужев намагався перешкодити цьому, але не був почутий. Польща була потрібна йому як буфер між Росією та Європою.

Однією з основних зовнішньополітичних цілей Росії вважається возз'єднання з нею українських та білоруських земель. У Бестужева цієї мети не було, як не було її і його противника, покровителя закордонних православних, віце-канцлера Воронцова, і як не було її у Єлизавети. Православних, звичайно, захищали, як захищали їх в Австрії, Туреччині і навіть на острові Мінорка, але ніколи не думали про їхнє входження до Росії. Єдиним кроком у цьому напрямі при Єлизаветі здається рішення Конференції при найвищому дворі про цілі Росії у війні з Пруссією в 1756: Петербург мав намір захопити Прусське королівство (тобто Східну Пруссію) і обміняти з Польщею на Курляндію (явно не слов'янську і не слов'янську і не слов'янську). православну територію) і розраховував на "округлення кордонів" в Україні та Білорусії для припинення прикордонних скарг. Думки про поділ Польщі тут немає, і Росія раніше відмовлялася від подібних планів інших країн. Завдання "округлення кордонів" було зумовлене тим, що російсько-польський кордон, встановлений Вічним світом 1686 р., фактично був відсутній. Тобто. десь проходила, але де саме ніхто сказати не міг.

Росія намагалася провести демаркацію на початку 50-х років XVIII ст., щоб нарешті припинити масову втечу до Польщі селян і старообрядців, встановити митниці та врегулювати суперечки російських та польських поміщиків, але змушена була відступити, бо не могла робити це односторонньо, а польські сейми теж не могли дати дозволу на це, бо їхня робота була паралізована. Понад те, польські шляхтичі, які знали він управи, з допомогою своїх селян намагалися захоплювати російські прикордонні форпости, руйнували дорожні засіки, били і забирали в полон цілі загони солдатів. Так, наприклад, в 1755 р. на одному з російських форпостів поляки захопили і відвезли з собою в Ржищів унтер-офіцера та 12 солдатів. Російські скарги та невиразні загрози наслідків практично не мали. Невипадково, що у 1763 р. віце-президент Військової колегії граф З.Г. Чернишов запропонував провести російсько-польський кордон з природних перешкод - Дніпру та Західній Двіні, що припинило б територіальні суперечки та значно скоротило потік втікачів.

У часи Бестужева була остаточно проведено і кордон між Росією та Швецією, встановлена ​​Абоським світом 1743 р. Сам канцлер мало брав участь у його ув'язненні, що підтверджує і Катерина II . О.М. Шапкіна помиляється, коли стверджує, що залишити шведам майже всю зайняту російськими військами Фінляндію запропонував саме Бестужев: "Добре знаючи, що Швеція постійно стає об'єктом інтриг французької та прусської дипломатії, Бестужев-Рюмін вважав за краще укласти тривалий світ на помірних умовах, ніж підписувати договір, який викличе бажання переглянути його відразу ж після підписання". Навпаки, Бестужев, на той час віце-канцлер, наполягав на збереженні всіх завойованих земель із виплатою великої компенсації шведам чи створенні з Фінляндії буферного князівства . На помірних умовах наполягла саме Єлизавета, зацікавлена ​​в тому, щоб шведи обрали у спадкоємці престолу двоюрідного дядька Петра Федоровича, Адольфа-Фрідріха Гольштейн-Готторпського. Бестужев був проти цього, і мав рацію - Адольф-Фрідріх прагнув посилити свою владу, дотримуючись орієнтації на Пруссію. " Буферне " становище Фінляндії могло остаточно зняти загрозу Петербургу із боку Швеції, яка спробує повернути відвойовані Петром I землі і за Катерині II, в російсько-шведської війні 1788-1790 гг. Бестужев, на відміну посланця у Швеції 1748-1760 гг. Н.І. Паніна не сподівався залучити Швецію до Росії і не підтримував спроби посланця допомогти прихильникам Адольфа-Фрідріха, які просили російської допомоги у відновленні королівського абсолютизму, вважаючи, що шведська влада все одно прагнутиме реваншу. Як він висловився, "скільки вовка не годуй, все в ліс дивиться". Завдяки цьому Росія залишилася непричетною до невдалої спроби монархічного перевороту, організованого 1756 р. тими, кого просив підтримати тоді Панін, і зберегла дружні відносини зі Швецією на початку Семирічної війни. У разі успіху перевороту в Стокгольмі об'єктивно посилювався вплив не Росії, а прусського короля Фрідріха II.

Третьою порубежным державою була Османська імперія, все ще представляла реальну силу. Бестужев розумів, що Туреччина - найнебезпечніший супротивник із усіх сусідів і вважав головним завданням не провокувати Порту на антиросійські дії. Він не схвалював заселення причорноморських степів, поблизу турецьких та кримських кордонів, сербами та чорногорцями, вважаючи, що Порта може розцінити це як агресивні дії та спроби переманити до Росії її підданих. У 1755 р. він схиляється до того, щоб припинити будівництво там фортеці Св. Єлизавети, яке Туреччина сприйняла як порушення Белградського світу 1739 р. Ситуація була вкрай делікатною: з одного боку, зупинка будівництва фортеці була б в очах Європи дипломатичною поразкою Росії. інший - нова європейська війна, що швидко наближається, диктувала необхідність збереження мирних відносин з Туреччиною. На зупинці будівництва наполягали і союзники Росії - Австрія та Англія, які теж побоювалися, що Туреччина піде на союз із їхніми загальними противниками - Пруссією та Францією.

Після бурхливих дебатів Імператорська рада у 1755 р. погодилася з пропозицією Бестужева тимчасово зупинити будівництво, хоча Росія мала повне право на зведення фортеці на своїй території. Туреччина залишилася осторонь військових союзів Семирічної війни.

Бестужев недооцінював значення налагодження контактів із балканськими православними, на відміну свого брата, М.П. Бестужева-Рюміна, який під час перебування посланцем у Відні писав Єлизаветі: "Потім ці народи завжди притулок свій возять до заступництва і захисту вашої імператорської величності".А чутка про мудрість імператриці у справі заступлення за сербів "як до деяких вільних народів, так і македонців, болгарів і волохів уже дійшов і це згодом неабиякий плід принести може" .

Таким чином, політика Бестужева-Рюміна по відношенню до сусідніх країн не мала агресивного характеру і була спрямована лише на безпеку російських кордонів та порятунок сусідів від ворожого Росії впливу.

КРАХ "СИСТЕМИ ПЕТРА ВЕЛИКОГО"

Бестужев реалізовував свою "систему" на практиці, став організатором англо-російських субсидних конвенцій. Суть їх у тому, що англійці видавали певну суму грошей утримання російської армії, а російська армія прямувала їм у допомогу. Англійці змушені були робити це, тому що мали на континенті слабозахищене володіння свого короля Ганновер. Спочатку вони наймали війська у німецьких державах, та був у Росії. Бестужев виправдовував " продаж " військ тим, що вони однаково діють на користь Росії, і якщо англійці згодні платити них, то краще. Лондон, у свою чергу, вважав, що "хто платить, той і замовляє музику" і розраховував застосовувати російських солдатів у тому місці, де йому заманеться, і проти того супротивника, якого він сам призначить. У 1746 р. 30-тисячний російський корпус було вирішено відправити на Рейн, допомагати англійським і голландським військам, що зазнавали поразок від французів. Однак тривожним сигналом для Росії стала категорична відмова Франції допустити російських представників за стіл переговорів в Ахені, пояснюючи це найманим статусом її військ. Англія промовчала, і російські представники були допущені на конгрес. На відносинах Лондона та Петербурга цей факт не позначився, і вони залишалися союзниками.

У 1753 р. загострилися відносини Великобританії та Пруссії. У квітні 1753 р. англійці запросили Санкт-Петербург, чи Росія надасть військову допомогу Британії, якщо пруссаки нападуть на Ганновер. 7 травня 1753 р. Бестужев подав свою "найслабку думку" з цього питання Єлизаветі Петрівні. Як завжди, він малював страшну картину Росії, оточеної ворожими державами, яких підштовхує проти неї Франція. Союзник Франції - войовничий Фрідріх II, захопивши Ганновер, як збільшить кількість своїх підданих і, як наслідок, своїх солдатів, а й отримає у руки розпорядження великими фінансовими ресурсами цього курфюршества. Надати військову допомогу англійцям необхідно задля спокою Росії: "Можна сміливо ручатися, що якщо яка-небудь у світі Російської імперії небезпека настоїть, то тільки й єдино від посилення злобою дихаючого до неї короля прусського". Єлизавета погодилася з аргументами канцлера і доручила скласти проект англо-російської конвенції. Англійці запропонували свій контрпроект. Подальші переговори призвели до народження тієї самої англо-російської субсидної конвенції 1755, яку Н.М. Яковлєв назвав "головною причиною зміни зовнішньополітичних спілок". Крім розбіжності договірних сторін про суму самої субсидії та зрозуміле бажання англійців заощадити, обидва проекти спочатку розходилися в тих пунктах, які і спровокували "дипломатичну революцію" 1755-1756 рр., коли колишні європейські блоки - Англія, Австрія, Росія проти Франції та Прус перетворилися на австро-франко-російський та англо-прусський союзи.

Бестужевський проект конвенції з Англією був гранично конкретний, повністю відповідаючи міжнародній обстановці весни 1753 р. У ньому пропонувався докладний план дій у разі нападу Фрідріха II на Ганновер і можливу допомогу у своїй Франції. Англійці у відповідь стали вносити поправок, а запропонували новий проект, складений у звичайних дипломатичних висловлюваннях, відповідних міжнародної практиці. Він не містив згадок про Фрідріха II та Франції. Найімовірніше, Єлизавету та її оточення одразу це насторожило - оскільки канцлер Бестужев став наполегливо доводити до відома імператриці свою "слабку думку", "пропонуючи" або продовжити англо-російські переговори, або посилити прусського короля відмовою від них. Росія має піти на поступки, вважав він, якщо англійці також згодні на компроміс. Бестужев переробив свій проект конвенції та склав зауваження для Єлизавети.

На пропозицію англійців було видалено всі зокрема (згадки про Пруссію та Францію), оскільки конвенцію мав затверджувати парламент, отже, її буде оприлюднено. У цьому випадку Фрідріх II дізнався б, що вона спрямована проти нього, і одразу зробив агресивні дії. Петербург погодився і антипрусська спрямованість зникла з офіційного тексту конвенції. У першому російському проекті містився артикул про заборону сепаратних переговорів із противником. Не зустрівши його в англійському проекті, Бестужев знову вніс його до свого, помітивши імператриці, що в англійців цей пункт "Звичайно, тільки помилкою випущено", і виділив його в окремий артикул (ймовірно, щоб англійці не вирішили його знову "забути"). Але англійські дипломати при складанні проекту міжнародного договору не могли бути настільки "забудькуваті".

Лондон навмисно залишав Росії роль "найманної держави", що надає свої війська заради чужих інтересів, що могло виключити її участь під час укладання миру, і Бестужев не бажав повторення того, що було на переговорах в Ахені. Наступного, 1755 р., англійці отримали новий російський проект, а 7 вересня 1755 р. англійська відповідь була розглянута в Петербурзі. В англійському проекті "секретного і сепаратного артикула" було сказано, що, оскільки Єлизавета обіцяла подати військову допомогу і, отже, "у війні велике вже матиме участь", то сторони, що домовляються, зобов'язуються "відверто один одному все те повідомляти, що до будь-якої із спільним ворогом купації може стосуватися". Зовні англійці пішли на поступки, зобов'язуючись повідомляти про переговори із спільним противником, але суть документа залишилася незмінною - Англія могла розпочинати сепаратні переговори будь-якої миті, незважаючи на бажання Росії. Лондон не сприймав Петербург як рівного партнера. У такому вигляді конвенція була укладена 19 вересня 1755 року.

Проте зненацька для англійців з ратифікацією конвенції російською стороною виникли проблеми. Протидія надала антибестужевська група віце-канцлера Воронцова і лідера імператриці Шувалова, яка прагнула налагодити відносини з Францією, припинені в 1748 р. Вважаючи англійську конвенцію дітищем Бестужева, вони висловлювали Єлизавете побоювання, що англійці. У грудні 1755 р. у відповідь на висловлене англійським послом Вільямсом здивування затримки з ратифікацією йому відповіли, що "її величність, нездужаючи дещо ручкою, ту по нещастю і ще пошкодила". а тому підписати папери не в змозі. Одночасно з цим послу пропонувалося прийняти записку для зведення його двору, в якій розглядалися заходи на випадок перенесення в Європу англо-французької війни, що почалася в колоніях у цьому ж, 1755, і втручання в неї Фрідріха II. Вільяме відмовився приймати записку доти, доки Єлизавета не ратифікує договір. Втім, посол, після "дещо заспокоївшись",зауважив, що подана йому записка не містить нездійсненних для країни умов, а сам він може усно декларувати, що Лондон "нічого важливого без згоди імператорської величності робити не буде" .

Оскільки "хвороба руки" імператриці не могла бути досить вагомою причиною для затримки з ратифікацією, Вільямсу дали зрозуміти, що насправді зупиняє Єлизавету. Віце-канцлер Воронцов завів із Вільямсом приватну розмову. Торкнувшись питання про ратифікацію, Воронцов висловив думку, що, "може бути, її величність якесь правильне сомнення в цій справі мати дозволить, і потім трактат не ратифікується, що я тільки думаю, може бути, чи не то причиною, що її величність неохоче свої війська так далеко, як до Німеччини чи в Нідерланди послати дозволить, але вони тільки у разі замішання у війну короля прусського ".Вільямc відповів, що відразу ж після ратифікації він надішле запит до Лондона з цього приводу, але сам же погодився з тим, що мета конвенції - "короля прусського утримати". Воронцов відразу ж попросив письмового запевнення англійської сторони. Вільяме знову поставив умовою цього російську ратифікацію конвенції.

Сам канцлер, розуміючи причини затримки, продовжував наполегливо запевняти імператрицю, що російський корпус діятиме лише проти Пруссії і лише її території. На підтвердження своєї думки канцлер наводив слова з тексту конвенції, які спростовують побоювання Єлизавети та її радників. Наприклад, навіщо, крім дій проти Пруссії, призначено надсилання англійських галер у Балтійське море? А якщо англійці мають намір використати корпус проти Франції, то чому вони не подбали заздалегідь домогтися права проходу через німецькі землі? .

Зрештою Єлизавета дійшла компромісного рішення. 1 лютого 1756 р. конвенція була ратифікована, але разом із грамотами посол Вільямc отримав таємну декларацію про те, що конвенція має силу лише для дій проти прусського короля. Вільяме прийняв її, хоч і заявив, що його король жалкуватиме. Наступного дня Вільям безуспішно спробував повернути декларацію. Оскільки він не міг дізнатися про реакцію своєї влади в такий короткий термін, ймовірно, він уже знав про укладання англо-прусської угоди і просто побоювався того, що, якщо вона не прийме декларації, Росія взагалі відмовиться від ратифікації. 3 лютого 1756 р. Вільямc офіційно повідомив про укладений Вестмінстерський (Уайтхоллський) договір між Великобританією та Пруссією, що передбачає захист Ганновера прусською армією. Потрясіння у Петербурзі було сильним, що свідчить пауза у спілкуванні Вільямса і російських канцлерів. 22 лютого 1756 р. посол прочитав текст договору. Через п'ять днів Вільям спробував пояснити, що "Трактат їх з королем прусським укладений за необхідністю, щоб Францію позбавити тільки сильного союзника і Ганновер в безпеку привести, що тим жодного порушення не наноситься наявним з колишніми союзниками зобов'язанням". На питання про те, чому тоді ці переговори зберігалися в таємниці від союзників, Вільяме відповів, що договір був укладений дуже швидко після коротких переговорів. Очевидно, усвідомлюючи, що це слабке виправдання, англієць додав, що він принаймні нічого про переговори не знав.

Не розуміючи, що відбувається з англійцями, які щойно підписали договір із спільним противником, Бестужев спочатку відмовлявся вірити в життєздатність цього немислимого альянсу. Російському посланнику Англії князю А.М. Голіцину наказано було нагадати Лондону про минуле ставлення прусського короля до укладених ним договорів, про його переговори з Францією. Поряд із цим Бестужев вирішив налагодити особистий контакт із Голіциним (призначеним до Лондона за рекомендацією Воронцова), написавши посланцю листа з проханням повідомляти найважливіші звістки йому особисто. Щоб переконати Голіцина прийняти пропозицію, у наступному листі канцлер повідомляв, що ухвалено рішення надіслати додаткові кошти на найм його будинку в Лондоні. (Про це безуспішно просив Петербург ще граф П.Г. Чернишов, попередник Голіцина). Майже одночасно з другим листом Бестужева Голіцин отримав офіційний рескрипт із наказом надавати особливу увагу французькому послу в Лондоні. Канцлер дедалі більше втрачав контроль над зовнішньою політикою країни. Тому він знову писав Голіцину, як і раніше сподіваючись на розрив Лондона та Берліна. Важко сказати чому саме, але він повідомив посланцю, що англійський прем'єр-міністр герцог Ньюкасл вирішив використовувати Голіцина, а не Вільямса в переговорах з Росією. Швидше за все, Голіцин, його дії та довіра до нього герцога Ньюкасла були останньою надією Бестужева на збереження його "системи" і, як наслідок, становища при дворі. Для цього були необхідні гранична довіра та відвертість між посланцем та канцлером. Бестужев постійно вставляв багатозначні фрази у листи: "я вашому сіятельству у велику, ніж будь-коли, довіреністю відкрию",а також у офіційні рескрипти, що відправляються в Лондон: "правда, ще не пояснюватимуть всієї системи, але тут давно прийнято правилом міністрам повідомляти тільки частини, що їм належать",але "я для вас потай не буду" .

Надіям Бестужева на збереження союзу з Англією не судилося збутися. Князь Голіцин міг тільки дякувати йому за збільшення платні і передавати виправдання англійців. Зокрема, він повідомив, що граф Холдернес, який відповідав в англійському уряді за відносини з північними країнами та Росією, заявив йому, що не говорив про контакти з Пруссією тому, що йому відома політика російського уряду - не повідомляти своїх представників за кордоном про найважливіші справи . Бестужев зрозумів, що заведені їм порядку обертаються проти нього, зосередження всіх переговорів у Петербурзі також не виправдовує себе. Коли ж Фрідріх II, не чекаючи, поки австрійці та росіяни будуть готові розпочати спільні дії, вторгся до Саксонії і опублікував своє пояснення цього кроку, цей документ не було передано Бестужеву після отримання його у Петербурзі. Канцлеру довелося самому просити Колегію закордонних справ надіслати йому переклад заяви прусського короля. Епоха Бестужева добігла кінця. З його "системи" випав головний елемент - союз із Великобританією. Ця подія виявилася несподіваною не тільки для російського канцлера, але і для решти Європи. У Росії та Англії не було зіткнення інтересів, і все ж вони опинилися в блоках Семирічної війни, що протистоять один одному.

Причиною розпаду англо-російського союзу стала закладена в ньому нерівноправність сторін і залежна роль Росії. Досвід участі Росії у війні за Австрійську спадщину, швидше за все, сприйняли Єлизавета як негативний. Повторення подібного вона хотіла, що майстерно використовували противники канцлера Бестужева при дворі. Сам канцлер припустився найбільшого політичного прорахунку, як і раніше мислячи категоріями 1740-х років. Тоді йому вдалося ввести Росію до Європи, але тепер його позиція стала заважати швидкому перетворенню країни на повноправного партнера міжнародних відносин. Характерно, що, перебуваючи на спокої, Бестужев готувався до смерті і карбував медалі про себе, використовуючи на них два девізи: "immobilis in mobili"(нерухомий у русі) та "semper idem"(Завжди однаковий). Європа змінювалася, а російський канцлер – ні. Незважаючи на це, Бестужев залишався канцлером, Єлизавета, як і раніше, потребувала його порад. Бестужев завжди був проти колегіальності (до речі, порушуючи заповіт Петра I), а Колегія закордонних справ займалася при ньому переважно господарськими і канцелярськими справами, але 3 березня 1756 р. саме Бестужев запропонував імператриці заснувати постійну Конференцію, яка б вирішувала питання ослаблення Пруссії, і Єлизавета цю пропозицію затвердила. Є.В. Анісімов вважає, що канцлер пішов на такий крок, щоб не брати на себе одноосібну відповідальність за нову зовнішньополітичну концепцію. Насправді Бестужев побоювався, що його думка за нових обставин не буде почута, і зробив усе, щоб не залишитися надалі осторонь подій, як це сталося під час переговорів про відновлення російсько-французьких відносин.

Під час Семирічної війни 1756-1763 р.р. і стану здоров'я імператриці Бестужев, що постійно погіршувався, знову вирішив убезпечити своє майбутнє (як і багато років тому, при втечі царевича Олексія Петровича) і знову ризиковано поставив на спадкоємців чинного монарха. Великий князь Петро Федорович давно ненавидів канцлера, і Бестужев знав, що перехід влади в руки цієї людини призведе до кардинальної зміни зовнішньої політики країни і неминучої опалі його самої. Він вирішив налагодити стосунки з дружиною великого князя, Катериною Олексіївною: запропонував їй змістити чоловіка, коли той зійде на престол, проголосити імператором малолітнього Павла Петровича, регентом призначити Катерину, а для себе канцлер зарезервував головування у Військовій, Адміралтейській.

Тим часом російський фельдмаршал С. Апраксин, соратник Бестужева, завдавши поразки прусським військам при Гросс-Егерсдорфі, несподівано відвів свої війська назад до кордонів Росії. Можливо, це пояснювалося невизначеністю ситуації через погіршення здоров'я Єлизавети. Одужала імператриця розцінила це як зраду, Апраксина збиралися судити, але він помер під час першого ж допиту. Єлизавета вирішила з'ясувати подробиці підозрілого листування канцлера та фельдмаршала та плани Бестужева щодо великої княгині. 27 лютого (10 березня) 1758 р. канцлера було заарештовано, позбавлено всіх чинів і нагород. Він відмовився віддати лише портрет Петра I. Звинувачення так і не змогло довести зраду, але наступного року Бестужев таки був засуджений до відсікання голови. Імператриця, яка не затвердила жодного смертного вироку, залишилася вірна собі і замінила страту посиланням на одне з сіл, що належали Бестужеву, Горетово, Можайського повіту. Єлизавета, очевидно, розуміла, що пред'явлені канцлеру звинувачення досить хиткі, і тому він не був відправлений до Сибіру, ​​як інші, що проходили у справі Апраксина, його не катували, маєток не конфіскували, з нього були лише стягнуті казенні борги. Втім, сума була величезною. У Горетово Бестужев жив спочатку у димній хаті, відростив бороду, читав Святе Письмо, потім йому дозволили збудувати собі будинок, який він назвав "обителью печалі". Тим часом померла Єлизавета Петрівна, а потім Петро III був повалений Катериною. Катерина II пам'ятала послуги Бестужева і викликала їх у Петербург. Йому повернули всі нагороди (а 1763 р. дев'ятирічний Павло Петрович завітав йому останній - голштинський орден Св. Анни). Оскільки канцлером вже був граф Воронцов, імператриця 3 липня 1762 р. зробила Бестужева в генерал-фельдмаршали (чин, що відповідав армії канцлерському). Щоправда, Бестужев ніколи не одягав воєнної форми. Його справу було переглянуто, колишнього канцлера повністю виправдали, проте до колишньої ролі він більше не повернувся. Востаннє Бестужев намагався вплинути на зовнішньополітичні справи, коли запропонував підтримати саксонського курфюрста під час виборів польського короля. Катерина II та колишній протеже Бестужева Н.І. Панін віддали перевагу кандидатурі С. Понятовського. Бестужев-Рюмін був з пошаною відправлений у відставку за старістю і помер від кам'яної хвороби 10 (21) квітня 1766 р.

І за життя, і після смерті Бестужев неодноразово удостоювався неприємних оцінок. Він був типовим діячем свого століття - визнаним майстром закулісних придворних інтриг, підступним та хитрим царедворцем. Якби він був іншим, він навряд чи зумів би втриматися при єлизаветинському дворі, тому що не мав відношення до перевороту 25 листопада 1741 р., не користувався симпатіями імператриці, не був, як Воронцов, одружений з її родичкою.

Ще неупереджені сучасники канцлера розмежовували його ділові та особисті якості. Прусський генерал Х.Г. Манштейн, який виріс у Росії і покинув її в 1744 р., писав у своїх мемуарах про Бестужева: "У нього немає недоліку в умі, він знає справи за довгою навичкою і дуже працьовитий; але в той же час гордовитий, користолюбний, скупий, розпусний, до неймовірності брехливий, жорстокий і ніколи не прощає". Катерина II, добре знала Бестужева, інтригувала спочатку проти нього, та був разом із, відзначала: "Він вселяв до себе набагато більше страху, ніж прив'язаності, був до надзвичайно пронизливий і підозрілий, твердий і непохитний у своїх думках, досить жорстокий з підлеглими, ворог непримиренний, але один друзів своїх, яких не покидав, поки вони самі не зраджували йому; в іншому невживливий і в багатьох випадках дріб'язковий... а характером своїм незмірно перевищував дипломатів царської передні"; "його важко було водити за ніс" .

Сам Бестужев ніколи не дозволяв своїм недолікам та порокам впливати на професійну діяльність на посаді канцлера Російської імперії. Складені Бестужовим рескрипти до російських дипломатів, особисті листи до них, записки для Єлизавети показують нам розумну, проникливу людину, яка не здійснювала у зовнішній політиці (на відміну від свого життя царедворця) необдуманих і небезпечних вчинків.

Бестужев-Рюмін зробив значний внесок у становлення зовнішньої політики Росії. Він першим запропонував продуману та логічну програму, спрямовану на активне забезпечення спокою Росії на кордонах та послаблення її ймовірних ворогів (раніше А.І. Остерман закликав "шукати дружбу та спілку"з усіма сусідами без винятку), перетворення її на ключового гравця на європейській арені, активного учасника європейських союзів. Він був організатором налагодженої системи російської розвідки, внаслідок чого мав чітке уявлення про справжні цілі противників країни як у Петербурзі, так і за кордоном. Зі Швеції посланник Панін, який підкупив цілу низку шведських чиновників, повідомляв йому про подробиці дипломатичного листування зі Стокгольмом Версаля та Берліна, а також про плани шведських політиків та стан шведської армії. З Польщі про політичні справи російським представникам повідомляв сам великий коронний канцлер граф Ян Малаховський, і навіть інші впливові магнати, ориентировавшиеся на Росію. У Туреччині російськими агентами були відразу кілька чиновників, у тому числі помічники, які мали доступ до найважливіших дипломатичних документів. реіс-ефенді(міністра, який завідував зовнішньополітичними справами Османської імперії). Контррозвідка Бестужева також виявилася на висоті - навіть майстер шпигунства Фрідріх II у відсутності з Петербурга жодних важливих звісток, а російський дипломатичний шифр зірвалася розкрити нікому, причому він часто змінювався. І в російських представництвах за кордоном не було нікого, хто працював би на ворогів Росії (до речі, секретар австрійського посольства в Дрездені та чиновник саксонського міністерства повідомляли прусському королю Фрідріху II усі відомі їм відомості). Бестужев вжив усіх заходів на випадок вербування дипломатів - заборонив приймати подарунки та хабарі, адресовані ним особисто, не повідомляв дипломатів про секретні переговори, які проводяться з іноземними посланцями в Петербурзі, про що, до речі, нічого не знала і Колегія закордонних справ.

За Бестужева Росія справді увійшла до Європи, стала учасником усіх загальноєвропейських справ, та все ж канцлер не зміг домогтися того, щоб європейські держави вважали Росію рівним партнером. Він переоцінив міцність англо-російських зв'язків, і політика Лондона довела, що у Європі надалі може розраховувати лише власні сили.

34. АВПРІ, ф. 35. Стосунки Росії із Англією, оп. 1, 1754, д. 764, арк. 37.

35. Там же, 1755, д. 770, арк. 226.

36. Там же. л. 281.

37. Там же.

38. Саме там, л. 291-291 про.

39. Там же, 1756, д. 779, арк. 13-13 про.

40. Яковлєв Н.М.Указ. соч., с. 81.

41. АВПРІ, ф. 35, Відносини Росії з Англією, оп. 1, 1756, д. 779, арк. 44.

42. Там же, д. 776, арк. 77, 77 про.

43. Там же, д. 777, арк. 192 про.

44. Там же, д. 779, арк. 180-181 про.

45. Бантиш-Каменський Д.М. Указ. соч., с. 12.

46. Анісімов Є.В.Єлизавета Петрівна, с. 328.

47. Манштейн Х.Г. Записки Манштейна про Росію. СПб., 1875, с. 244.

48. Записки імператриці Катерини II, с. 6, 224.

49. Історія зовнішньої політики України Росії. XVIII століття, с. 72.

(1693-1766) російський державний діяч

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін належав до тих російських людей, котрим Батьківщиною була вся Європа. Він народився в сім'ї відомого російського дипломата П. Бестужева і, подібно до «пташенят гнізда Петрова», був направлений за кордон, де і склався як особистість. Спочатку він навчався у Копенгагені, де мешкав разом із братом Михайлом, а потім у Берліні. Він добре говорив не тільки німецькою, а й голландською і шведською.

Вже у віці дев'ятнадцяти років він був включений до складу російської дипломатичної місії, спрямованої Петром I до голландського міста Утрехта для участі в переговорах Росії з Голландією та Швецією. Олексій Бестужев виявив себе як талановитий дипломат і після укладання договору за указом Петра I був включений у почет ганноверського курфюрста, який став 1714 року англійським королем Георгом I.

Олексій Бестужев прожив у Лондоні чотири роки і за цей час встиг зав'язати з королем не лише дипломатичні, а й особисті стосунки. Прекрасно вихований та освічений, молодий російський дворянин був прийнятий манірним англійським суспільством. У результаті король призначив його своїм посланцем у Росії. У цій якості він з'явився в Петербурзі в 1717 і заслужив захоплену оцінку Петра I.

З того часу і починається його довга дипломатична кар'єра. Незабаром Петро I довірив йому надзвичайно відповідальне доручення, призначивши його російським резидентом (так тоді називали послів) при дворі курляндської герцогині, яка пізніше стала імператрицею Анною Іоанівною.

Олексій Петрович Бестужев прожив у Мітаві чотири роки і більшість цього часу пробув фаворитом герцогині. Однак потім його дипломатичний досвід став у нагоді в іншому місці, і він був направлений в Данію, де також став російським послом. То було нелегке доручення. Бестужев, що називається, опинився в потрібному місці в потрібну годину.

У Данії він прожив дев'ять років, і тільки смерть Петра I в 1725 перервала кар'єру, що так успішно розвивалася. Справа полягала в тому, що правив Росією за Катерини I, Меншиков заздрив освіченому і родовитому Бестужеву. Тому, не зважаючи на те, що в Росії тоді не було людини, яка б так само добре, як вона, розбиралася в тонкощах європейської політики, Меншиков відкликав її до Москви. Там Олексій Бестужев деякий час прожив без доручення, а потім був направлений російським посланцем до Гамбурга, що було рівносильно почесному засланню, оскільки його направили у другорядну державу, яка не відігравала практично ніякої ролі в європейській політиці.

Доля Олексія Бестужева змінилася тільки в 1730 році, коли до влади разом з Анною Іоанівною прийшов герцог Ернст Бірон, який відкликав його до Росії і ввів до кабінету міністрів. Згодом він став визначати всю зовнішню політику Росії. Ганна Іоанівна також беззастережно довіряла йому, і позиції Бестужева були як ніколи міцними.

Довіра до нього особливо зросла після страти Артемія Волинського, який був довіреною особою Бірона. Олексій Бестужев зайняв його місце, не підозрюючи, що ця обставина незабаром зіграє з ним злий жарт.

Через місяць після смерті Анни Іоанівни його було заарештовано разом з Біроном і кинуто до каземату Шліссельбурзької фортеці. Незабаром його навіть засудили до страти. Однак він не розгубився. Як тільки його викликали на допит, він дав свідчення проти Бірона, що дозволило йому заслужити на прощення і навіть прихильність нової імператриці Єлизавети Петрівни.

Бестужеву Олексію Петровичу повернули всі звання, і він був призначений посаду віце-канцлера і сенатора. Чотирнадцять років Бестужев-Рюмін визначав зовнішню політику Росії. Він був блискучим дипломатом і спритним політиком і зумів здобути довіру з боку як російської імператриці, і необхідних процвітання держави людей.

Разом з тим він мав безліч ворогів. Щоправда, його особиста порядність призвела до того, що це були переважно ідейні противники. Найнебезпечнішим із них був прусський король Фрідріх II. Він не раз затівав проти Бестужева інтриги, але так і не досяг успіху.

Зовсім іншу гру Олексій Петрович Бестужев вів із Францією. І насамперед із французьким послом маркізом Шетарді. Він зумів сподобатися хитрому французу, і той підтримав його перед імператрицею у зв'язку з призначенням на посаду канцлера. Однак це не завадило Бестужеву впровадити своїх людей в оточення французького посла та отримати доступ до його секретного листування. В результаті цієї інтриги Шетарді був зганьблений перед імператрицею і висланий з Росії.

Противники неодноразово звинувачували Олексія Бестужева у цьому, що він веде подвійну гру. Справді, він іноді отримував хабарі, хоч і не брав їх у своїх супротивників. Він незмінно виступав прихильником тих перетворень, які розпочав Петро I. Це був своєрідний ключик довіри Єлизавети Петрівни. Він чітко розрахував, що дочка Петра Великого прагнутиме збереження те, що було розпочато її батьком.

Ситуація почала змінюватись у міру того, як погіршувалося здоров'я імператриці. Бестужев розумів, що після її смерті на престол мав вступити Петро III, який ніколи не приховував своєї гарячої симпатії до Пруссії.

Щоб убезпечити себе, Олексій Бестужев зав'язав дружні стосунки з дружиною Петра III, великою княгинею Катериною Олексіївною. Задуманий ним план мав спричинити її сходження на російський престол. Однак їхня змова незабаром була розкрита. Катерина не постраждала, а Бестужев був позбавлений всіх звань, чинів, орденів та висланий у свій маєток. Це сталося в 1759 році, а всього через три роки, коли Катерина скинула свого чоловіка і зійшла на російський трон, вона викликала Бестужева до столиці і повернула йому всі нагороди, а також зробила генерал-фельдмаршали.

Його дипломатичні таланти знову виявилися затребуваними. Але час старого дипломата вже минув. Він був у похилому віці і не міг брати активної участі в політиці і тим більше змагатися з молодшими сподвижниками імператриці.

Оточений офіційною увагою та пошаною Олексій Петрович Бестужев дожив до сімдесяти трьох років і тихо помер в оточенні своєї родини.

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін

Бестужев-Рюмін Олексій Петрович (1693-1766), граф, російський державний діяч та дипломат, генерал-фельдмаршал (1762). У 1740—41 кабінет-міністр, у 1744—58 канцлер. З 1762 р. первоприсутній у Сенаті.

БЕСТУЖЕВ-РЮМІН Олексій Петрович (1693-1766) - державний діяч, дипломат, канцлер у 1744-1758 рр., керівник зовнішньої політики України Росії. Активний учасник подій часів палацових переворотів.

Орлов А.С., Георгієва Н.Г., Георгієв В.А. Історичний словник. 2-ге вид. М., 2012, с. 39.

Бестужев-Рюмін Олексій Петрович – граф, російський державний діяч і дипломат, генерал-фельдмаршал (1762). Кабінет-міністр (1740–1741), канцлер (1744–1758). Упродовж 16 років фактично керував зовнішньою політикою Росії. Учасник палацової змови (1757) був заарештований і засланий. Реабілітований Катериною ІІ. З 1762 першоприсутній в Сенаті.

Олексій Петрович Бестужев-Рюмін народився 22 травня 1693 року у Москві сім'ї відомого російського дипломата Петра Михайловича Бестужева-Рюміна. У 1708 році Олексій разом зі старшим братом Михайлом за розпорядженням Петра I був посланий навчатися до Копенгагена, а потім до Берліна. Олексій дуже досяг успіху в науках, особливо в іноземних мовах. Після закінчення навчання брати здійснили подорож Європою, а після повернення до Росії вступили на дипломатичну службу. Олексій Бестужев-Рюмін був направлений чиновником до російського посольства до Голландії. Молода людина опинилась у центрі гострих дипломатичних переговорів провідних європейських країн. Він розпочинав службу під опікою знаменитого петровського дипломата Б.І. Куракіна і був присутній під час підписання Утрехтського світу (1713), завершив війну за Іспанську спадщину. У 1713 році Бестужев-Рюмін, отримавши дозвіл Петра, вступив на службу до курфюрста Ганноверського, що став через рік англійським королем Георгом I. Молодий російський дворянин, чудово вихований і освічений, дуже сподобався королю, він подарував його в камер-юнкерри і направив як посланця до Петра I. Олексій Петрович мав усі якості майстерного дипломата: був розумний, холоднокровний і розважливий, добре розбирався в європейській політиці. У 1717 році Бестужев-Рюмін повернувся на російську службу. У 1720-1731 роках він був резидентом (представником) у Копенгагені, де з успіхом вирішував завдання нейтралізації ворожого Росії англійського впливу у Данії. У 1731-1734 роках – резидентом у Гамбурзі. Бестужев-Рюмін їздив до Кіль, де ознайомився з архівами герцога Голштинського. Він вивіз до Петербурга багато цікавих документів, серед паперів виявилася духовна імператриця Катерини I. Наприкінці 1734 року Бестужева-Рюміна знову перевели до Данії. Завдяки заступництву лідера російської імператриці Бірона Олексій Петрович був акредитований посланцем при нижнесаксонському дворі і наданий таємним, а 24 березня 1740 дійсним таємним радником. Бестужев-Рюмін переїхав до Петербурга, де зайняв місце кабінет-міністра. Перший міністерський досвід дипломата виявився недовгим і мало не коштував йому життя. Внаслідок перевороту, що скинув ненависного російському дворянству регента Бірона, Бестужев-Рюмін був заарештований змовниками на чолі з Мініхом і кинуто до каземату Шліссельбурзької фортеці. Під допитом він дав свідчення на Бірона, але за першої ж нагоди відмовився від усіх звинувачень на адресу тимчасового правителя, пославшись на погрози і поганий утримання у в'язниці. Бестужев-Рюмін був залучений до суду і засуджений до четвертування. Але Анна Леопольдівна, яка була недовгий час на престолі, замінила йому страту посиланням на Білозерський повіт. Невдовзі Бестужев-Рюмін отримав виправдання, але його відсторонили. Палацовий переворот 25 листопада 1741 привів до влади молодшу дочку Петра I Єлизавету Петрівну. У перші півроку царювання Єлизавети значний вплив при дворі мав французький посланець І.Ж. Шетарді та лейб-медик імператриці граф Лесток. Багато в чому завдяки їхнім старанням Бестужев-Рюмін повернувся до двору, нагороджений орденом Андрія Первозванного, призначений сенатором, а потім віце-канцлером. Шетарді навіть радив Єлизаветі призначити його канцлером. Француз сподівався, що зобов'язаний йому своїм піднесенням Бестужев-Рюмін буде слухняним знаряддям у руках. Віце-канцлер Бестужев-Рюмін мав цілком певні погляди, що склалися, на основні завдання російської дипломатії. Головним він вважав повернення до продуманого зовнішньополітичного курсу Петра I, що дозволило б Росії зміцнити свій престиж та розширити вплив на міжнародній арені. Коли Шетарді спробував схилити Єлизавету до переговорів зі Швецією за умов перегляду рішень Ніштадтського світу, він отримав рішучу відмову. Олексій Петрович повністю поділяв позицію імператриці, твердо переконаний у тому, що "неможливо розпочинати жодних переговорів інакше, як прийнявши в підвалини Ніштадтський світ". Влітку 1742 року відновилися воєнні дії між Росією та Швецією; закінчилися вони повним розгромом шведської армії. У цих умовах шведський уряд вирішив швидше розпочати переговори про укладання миру. Торішнього серпня 1743 року у Або було підписано мирний договір Росії та Швеції. У розробці умов договору Бестужев-Рюмін брав активну участь. Шведський уряд підтвердив умови Ніштадтського світу. Територіальні придбання Росії виявилися дуже незначними. Подібні поступки з боку російської дипломатії, на перший погляд, можуть здатися невиправданими. Проте це був вірний і далекоглядний крок. Добре знаючи, що Швеція стає об'єктом інтриг французької та прусської дипломатії, Бестужев-Рюмін вважав за краще укласти тривалий світ на помірних умовах, ніж підписувати договір, який викличе бажання переглянути його відразу після підписання. Розрахунок віце-канцлера виправдав себе вже до осені 1743 року, коли шведський уряд, зовсім несподівано для версальського двору, підписав з Росією Декларацію про військову допомогу, побоюючись нападу Данії та зростання селянських заворушень усередині країни. Бестужев-Рюмін був досить рідкісну постать у політичному житті Росії цього періоду, коли фаворитизм набирав сили. Користуючись величезним впливом на Єлизавету, він ніколи не був її фаворитом. Величезна працьовитість, проникливий розум, блискучі дипломатичні здібності, вміння переконувати дозволили йому стати переможцем у найскладнішій та найжорстокішій боротьбі з "французькою партією" та її прихильниками. Проте, вважаючи, що ціль виправдовує кошти, Олексій Петрович часто-густо користувався далеко ще не чесними методами, серед яких і перлюстрація кореспонденції противника, і підкуп, котрий іноді шантаж. Але зовнішньополітичний курс, який проводив Бестужев-Рюмін, відрізнявся продуманістю, принциповістю і чіткістю в захисті інтересів Росії.

1742 року відновилися російсько-англійські переговори про союз. Перемоги російської армії у війні зі Швецією зробили непотрібною допомогу Англії Балтиці. Торішнього серпня у зв'язку з безперспективністю спроб французької дипломатії нав'язати Росії своє посередництво у мирних переговорах зі Швецією французького посла Шетарді відкликали до Парижа. Його від'їзд прискорив переговори, що завершилися 11 (23) грудня підписанням Московського союзного договору Росії та Англії. Договір з Англією та активізація російсько-австрійських відносин викликали велику заклопотаність у Версалі та Берліні. Діяльність Бестужева-Рюміна могла як призвести до дискредитації версальського посла (Шетарді) при дворі Єлизавети, а й суперечила всім зовнішньополітичним планам французького уряду. Тому не дивно, що одним із найважливіших завдань французької дипломатії у 1742-1745 роках було повалення Бестужева-Рюміна. У цій справі французьких представників повністю підтримувала прусська дипломатія. Фрідріх II ставив у пряму залежність від усунення Бестужева-Рюміна свої успіхи у справі ізоляції та повного розгрому Австрії. Якщо ж віце-канцлер утримається на своєму місці, слід "для придбання його довіри та дружби" витратити значну суму грошей на його підкуп. Хоча Бестужев-Рюмін, як і більшість державних діячів на той час, досить охоче брав хабарі, проте ні французької, ні прусської дипломатії не вдалося його підкупити. Він вів ту політику, яку вважав за потрібну. Віце-канцлер завдав удару у відповідь по "французькій партії". За його вказівкою листування Шетарді з версальським двором було перехоплено, дешифровано та представлено Єлизаветі. Крім вельми відвертих висловлювань про цілі та завдання політики Франції по відношенню до Росії імператриця знайшла в листах невтішні відгуки та коментарі про придворні звичаї та побут Петербурга, а головне - про себе саму. У червні 1744 року із гучним скандалом Шетарді був висланий із Петербурга. Викриття Шетарді призвело до падіння впливу "французької партії" і зміцнило становище Бестужева-Рюміна, який у липні 1744 був призначений канцлером. Новий канцлер керувався у зовнішній політиці такими принципами, у яких бачив основу могутності Росії. Свою концепцію Бестужев-Рюмін називав "системою Петра I". Суть її полягала у постійному та незмінному збереженні союзницьких відносин із тими державами, із якими в Росії збігалися довгострокові інтереси. Насамперед, на думку канцлера, до них належали морські держави - Англія, Голландія. З цими країнами Росія не могла мати територіальних суперечок, їх пов'язували давні торговельні відносини, а також спільні інтереси на півночі Європи. Безперечне значення мав і союз із Саксонією, оскільки саксонський курфюрст з кінця XVII століття був ще й королем польським. Бестужев-Рюмін розумів, що Польща з її нестабільним внутрішнім становищем та постійною боротьбою шляхетських угруповань за вплив на чергового обраного короля завжди може стати об'єктом для антиросійських інтриг. Найважливішим союзником для Росії Бестужев-Рюмін вважав Австрію, оскільки Габсбурги були старими противниками французьких Бурбонів на континенті, а тому були зацікавлені у підтримці певного балансу сил у Центральній та Східній Європі та не допускали посилення впливу там версальського двору. Основне ж призначення російсько-австрійського союзу Бестужев-Рюмін бачив у протидії Османської імперії, яка була на той час дуже небезпечним південним сусідом і для Росії, і для Австрії. За допомогою цього союзу він розраховував протистояти не тільки антиросійським інтригам французької дипломатії в Туреччині, але й вирішити одну з найважливіших зовнішньополітичних проблем Росії – отримати вихід у Чорне море та забезпечити безпеку південних кордонів. Серед таємних і явних противників Росії на міжнародній арені Бестужев-Рюмін виділяв Францію та Швецію, оскільки перша побоювалася посилення впливу Росії на європейські справи, а друга - мріяла про реванш, який відновив її позиції на Балтиці і північному заході Європи. Хоча в Росії з названими країнами були такі різні інтереси, Бестужев-Рюмін вважав, однак, що слід підтримувати з ними нормальні дипломатичні відносини. Особливу увагу Бестужев-Рюмін приділив характеристиці " ворогу таємного " , тож і більш небезпечного - Пруссії. Канцлер вважав, що вірити слову і навіть договору, підписаному з Пруссією, не можна: це довела вся віроломна зовнішня політикапрусського короля, тому союз із нею неможливий і небезпечний. "Якщо сила короля Прусського помножиться, - підкреслював канцлер, - то більше для нас небезпеки буде, і ми передбачити не можемо, що від такого сильного, легковажного і непостійного сусіда... імперії може статися". Проте Бестужев-Рюмін не заперечував можливості та необхідності підтримувати між Росією та Пруссією дипломатичні відносини. "Зовнішньополітична програма канцлера Бестужева-Рюміна, звичайно, не була позбавлена ​​недоліків, - вважає російський історик дипломатії А.М. Шапкіна. - Основними з них були надмірна відданість системі трьох спілок (морські держави, Австрія, Саксонія) та певна переоцінка спільності інтересів Але Бестужев-Рюмін був далекоглядним політиком, який знав більшість тонкощів європейських дипломатичних відносин, зумів цілком вірно визначити основні завдання, що стояли перед російською дипломатією в той період, вказав її явних і таємних супротивників, прямих і потенційних союзників. -Рюміна була загалом мало динамічною, але одночасно досить гнучкою, тому що передбачала використання різноманітних методів для досягнення поставлених цілей і для протистояння з дипломатичними противниками, уникаючи при цьому відкритої конфронтації, проте слід зазначити, що в програмі канцлера домінувала ант іпруська спрямованість". На прийняття Єлизаветою зовнішньополітичної програми Бестужева-Рюміна та зміни зовнішньополітичного курсу Росії вплинули події осені 1744, коли становище в Європі знову загострилося. Торішнього серпня прусський король відновив війну проти Австрії. Прусські війська захопили частину Богемії та вторглися до Саксонії. Бестужев-Рюмін розпочав виконання своєї програми.

Ще в лютому 1744 року було відновлено оборонний союз із саксонським курфюрстом, проте залишався в силі й союзний договір із Пруссією, укладений у березні 1743 року. У ситуації, що склалася, обидва уряди звернулися до Росії за збройною підтримкою, як це передбачалося в договорах, чим поставили російський уряд у скрутне становище. Петербурзький кабінет був союзником двох воюючих держав. Бестужев-Рюмін вважав за необхідне діяти рішуче. До цього його спонукала не лише власна зовнішньополітична програма, а й та серйозна поразка, яку пруські війська завдали Австрії та Саксонії навесні та влітку 1745 року, коли значно просунулися в глиб Прибалтики та стали загрожувати північно-західним кордонам Росії. У вересні 1745 року канцлер представив на розгляд імператриці записку про заходи, які має вжити російський уряд у зв'язку з пруссько-саксонським конфліктом. Його позиція прозвучала дуже чітко: Пруссія, спонукана "навчаннями і грошима Франції", порушила свої договірні зобов'язання і напала на Саксонію та Австрію, тому не може розраховувати на будь-яку підтримку Росії. Виступаючи надання допомоги Саксонії, Бестужев-Рюмин передбачав передусім дипломатичні кошти, а разі невдачі - напрям допоміжного корпусу. Однак канцлер не виключав і можливості вступу у війну внаслідок приєднання Росії до укладеного в січні 1745 Варшавського договору з Англією, Голландією, Австрією та Саксонією для спільного відображення нападу Пруссії.

Наприкінці 1745 року у Петербурзі почалися напружені переговори про укладання російсько-австрійського оборонного союзу. Незважаючи на певну спільність інтересів, російсько-австрійські переговори були непростими. Бестужев-Рюмін рішуче відхилив наполегливі вимоги австрійських представників поширити casus foederis (випадок союзу) на франко-австрійську війну, що вже йде. Він підкреслив, що це надто важке зобов'язання, яке не підкріплене достатньою компенсацією, крім того, це не відповідає ні інтересам Росії, ні її зовнішньополітичним завданням. Переговори завершилися підписанням 22 травня 1746 союзного договору Росії з Австрією терміном на 25 років. Договір передбачав надання взаємної допомоги військами у разі, якщо союзник зазнає нападу з боку третьої держави. Російсько-австрійський договір служив наріжним каменем у зовнішньополітичній програмі канцлера Бестужева-Рюміна і трохи пізніше був доповнений угодами з Польщею та Англією. Угода з Австрією на даному етапі відповідала інтересам Росії та дозволила досить ефективно протистояти розширенню прусської агресії в Європі в роки Семирічної війни. Слідом за підписанням російсько-австрійського союзного договору в Петербурзі почалися російсько-англійські переговори про укладення субсидної конвенції - особливого виду союзного договору, умови якого передбачали утримання військ однієї з сторін, наданих їй іншою стороною. Петербурзький кабінет розраховував залучити Англію для боротьби з прусською агресією, що росте.

З червня до жовтня 1747 року було підписано три конвенції. Підписання союзного договору з Австрією та трьох субсидних конвенцій з Англією твердо визначило позицію Росії та відіграло значну роль у зупиненні прусської агресії та у закінченні війни за Австрійську спадщину. Канцлер Бестужев-Рюмін був супротивником російсько-французького зближення. Для великого князя і спадкоємця Петра Федоровича Фрідріх II був кумиром, тому Петро виступав проти війни з Пруссією, а й відверто видавав плани ведення війни через англійського резидента прусському королю. Бестужев-Рюмін із тривогою спостерігав, як погіршується здоров'я Єлизавети. Єдиний порятунок собі канцлер знайшов у підтримці дружини Петра III, великої княгині Катерини Олексіївни. Задуманий ним план мав призвести до повалення Петра III і царювання Катерини за провідну роль управлінні самого Бестужева-Рюмина. Однак змова була швидко розкрита. Бестужев, який встиг знищити його папери, що компрометують, був заарештований, позбавлений чинів, звань, орденів і в 1758 році засланий у свій підмосковний маєток.

Зійшла 1762 року на трон Катерина II викликала із заслання опального дипломата, зробила його генерал-фельдмаршалом і " першим імператорським радником " . Катерині II імпонували розум, тверда воля та ділові якості цього політика. "Граф Бестужев думав як патріот і їм нелегко було крутити, - згадує государыня у своїх "Записках", - хоча людиною був складною і неоднозначною..." Але якщо на початку свого правління Катерина потребувала порад мудрого дипломата, то потім вона знайшла більше молодих сподвижників. Бестужев-Рюмін пішов від справ, і незабаром опублікував книгу "Розрада християнина в нещасті, або Вірші, обрані зі Святого Письма". Ця книга була видана в Санкт-Петербурзі, Гамбурзі та Стокгольмі французькою, німецькою, шведською та латинською мовами. Бестужев-Рюмін прославився як великий російський дипломат. Олексій Петрович винайшов популярні й у наші дні "бестужевські краплі" від головного болю.

Використані матеріали сайту http://100top.ru/encyclopedia/

Інші біографічні матеріали:

Шикман А.П. Російський державний діяч ( Шикман А.П. Діячі вітчизняної історії. Біографічний довідник Москва, 1997).

Соловйов Б.І. Син таємного радника, гофмейстера та фаворита Анни Іоанівни ( Соловйов Б.І. Генерал-фельдмаршали Росії. Ростов-на-Дону, "Фенікс" 2000).

Навчався у Копенгагенській академії ( Велика енциклопедія російського народу).

Сухарєва О.В. Генерал-фельдмаршал ( Сухарєва О.В. Хто був хто в Росії від Петра I до Павла I, Москва, 2005).

Видатний російський дипломат ( Дипломатичний словник. Гол. ред. А. Я. Вишинський та С. А. Лозовський. М., 1948).

Брокгауз Ф.А., Ефрон І.А. Вступив на службу до курфюрста Ганноверського ( Ф.А. Брокгауз, І.А. Ефрон Енциклопедичний словник).

Далі читайте:

Бестужеви-Рюміни – російський дворянський рід.

Література:

Бантиш-Каменський Д. Біографії російських генералісимусів та генерал-фельдмаршалів. М., 1991. Ч. 2.